Читати книгу - "Коханка з площі Ринок"

Вони їхали колись людними вулицями. Тепер хідниками йшли переважно військові, повз яких швидко проходили цивільні, намагаючись відвертати очі. Життя не відчувалося, хоч день тільки почався. Іноді перехожі озиралися на «даймлер», проводжаючи поглядами, і всякий раз Климові здавалося: люди дивляться на нього, впізнають, хоч точно знав: усе зовсім не так, до його персони нікому немає діла.

Зупинившись на Личаківській біля потрібної брами, Федір-Теодор знов озирнувся на капітана, не піднімаючи масивних окулярів.

– Чекаємо, – мовив той німецькою, до Кошового заговорив, як раніше, російською: – Вам вистачить двадцяти хвилин?

– Для чого?

– Самі ж хотіли перевдягнутися.

– Так. Але ще помитися, поголитися.

– Чимось доведеться жертвувати. На площі Ринок чекає Платов. Я не велів йому виходити. В одному помешканні з тілом замордованої коханки він уже кілька годин.

– Боїтеся за душевний стан офіцера російської імператорської армії?

– Іронія тут зайва, пане Кошовий. Навіть я не хотів би опинитися на місці капітана.

– А в його ситуації? Зубов криво посміхнувся.

– Смію завірити вас: у його ситуації я навряд чи колись опинюся. Одружений, маю сина й донечку, своїй дружині вірний. Нехай це прозвучить старомодно, адже нове століття задає інакші правила. Досить, ідіть, не баріться. За вашим паном Віхурою вже поїхали, привезуть туди ж.

Випите ще шуміло в голові. Кишки грали сумного марша – Клим пропустив тюремний сніданок. Сперечатися марно, просити щось на зуб – принизливо. Він і без того забагато в собі притлумив, пристаючи на капітанову пропозицію.

Вибрався з салону, зайшов у браму.

Двері відчинив Гнат Бульбаш, з чийого кашкета на Кошового дивилася новенька кокарда у вигляді двоголового орла. Двірник зиркнув на нього підозріло, потягнувся за свистком, та Клим, ступивши крок убік, кивнув на «даймлер» та офіцера в салоні. Щось буркнувши собі під ніс, Бульбаш посунувся, пропустивши пожильця, – і тут же, за звичкою, простягнув долоню, чекаючи подяки.

Іншим разом Кошовий би промовчав.

Тягар останніх днів дав про себе знати: примруживши презирливо очі, він виплюнув на Гната коротку матюкливу фразу, наслідуючи манеру київських візників звертатися до лінивих коней. Бульбаш ніколи раніше не чув від пана адвоката нічого подібного. Тим більше не чекав, що той наважиться лаятися тепер, у своєму становищі. Хотів відповісти, навіть розкрив рота – але, уздрівши на сходах домовласника, закрив його, почухав бороду й пішов геть, лишивши Клима та Зінгера сам на сам.

– Ви надовго, пане Кошовий? – запитав той тихо, витираючи хусткою вологу від поту лисину.

З приходом до Львова російської армії домовласник зняв незмінну ярмулку й заховав подалі. Бульбаш, знахабнівши, почав вимагати собі додаткову платню, інакше погрожував розказати православним, хто тут справді мешкає. Домовласник, не знаючи, що робити, не найшов нічого кращого, як прийти з цим до Клима. Той, розуміючи власне хистке становище, усе ж відкликав Гната, притиснув до стіни й сказав:

– Думаєш, пан Зінгер ховається за іконами? Хіба по ньому не видно, скотино ти така, якого він походження? Так шановне панство виявляє свою лояльність, гов’ядина ти! На лояльних містян зібрався доносити? Налаштовувати інших проти нової влади? Хіба не чув розпорядження – людей не накручувати, не лякати, всіляко пояснювати переваги Російської імперії? Ходи зі мною, разом у поліції погуторимо.

Бульбаш намагався опиратися, та потім зрозумів – Кошовий говорить діло. Все лишилося, як є. Більшість пожильців вирішила не тікати з міста, хай вже буде, як буде. Стало погано: люди швидко збідніли, скотилися до злиднів, платити за проживання нічим, заощадження танули, кошти йшли на їжу, їх витягав чорний ринок. До всього каналізація та водогін почали працювати з перебоями, тут жоден домовласник нічого не міг удіяти. Трималися на плаву ті, хто пускав російських офіцерів чи інших, котрі дістали у Львові службу та платню. Зінгерам пощастило: практика насильницьких виселень їх оминула, бо пожильці зберігали нейтралітет та відповідну до часу лояльність. І водночас не пощастило – довелося спершу знизити платню, потім – узагалі про неї забути невідомо, на який час.

– Не знаю, чи надовго, пане Зінгере, – чесно відповів Клим. – Зараз ані Бог, ані чорт нічого напевне не знають.

– Ваша правда, – погодився той. – Маєте знати: я дуже тішуся, що вас випустили.

– Та де, – сумно посміхнувся Кошовий. – Я й сам не знаю, чи звільнили мене, чи ні.

– Як то так?

– ¶Буває. Скажіть краще, хтось зайняв мої апартаменти?

– Поки Бог милував. Сам дивуюся, маю дуже вдале місце.

– Я перевдягнуся, бо на мене чекають. Повернуся – поговоримо, як буде час.

Зінгер зник у себе, а Кошовий, піднявшись, відчинив двері, зайшов.

Тут лишилося все, як було – розкидане, вивернуте, розкурочене після трусу. Книги, взуття, білизна та одяг валялися перемішані всюди, де їх кинули. Не стримавшись, Клим нахилився, підняв із підлоги та склав стосиком на робочому столі кілька книжок, від однієї з яких відірвали палітурку: бо українською мовою, під обкладинкою такого видання могло, як казали, бути щось крамольне, незаконне, спрямоване на підрив устоїв імперії. Скинувши брудне пальто, потім – роздягнувшись повністю, пожбуривши просякнутий тюрмою одяг окремо в куток, він пошукав і знайшов не свіжі, зате чисті кальсони, спідню сорочку, повозився зі шкарпетками.

Як виглядатиме – не переймався.

Натягнув штани в смужку, хотів одягнути сорочку, та передумав, поміняв її на плетений светр із відкоченим коміром. Швидко оглянувши помешкання, не побачив ніде нового, справленого весною пальта, з того часу майже не вдягненого. Припустивши – хтось міг потягнути, той самий Бульбаш, наприклад, вирішив поки не морочитися, узяв те, в якому прийшов, хоч одягати його все одно було гидко. Зате капелюхи збереглися, лиш пожмакались. Розправивши один, Кошовий прилаштував убір на голові, критично глянув на себе в дзеркало.

Аж тепер помітив – скло розбите, тріщина пішла навскоси.

Як повернеться – треба викинути.

– Шляк би вас трафив, пане Кошовий! Війна війною, а вам усе свербить! Паскудна звичка – втягувати мене у свої авантюри!

Так зустрів Клима біля брами на площі Ринок, з тильного боку ратуші, Марек Віхура. Востаннє вони бачилися у квітні на вечірці, котру комісар львівської кримінальної поліції дав із нагоди відставки. Зібралися лише близькі, тим більше оцінив запрошення Кошовий. Господинею була не пані Віхурова, як належало, – зібрання взяла у свої руки Магда Богданович. Вона натиснула на доступні лише їй важелі, і для невеликого товариства на цілий вечір зарезервували ресторан готелю «Жорж», де вона мешкала після чоловікової смерті. А з певного часу її почали