Читати книгу - "Правила батьківства"

Мама вийшла в сад подивитися, що там сталося. У неї, мабуть, усе обірвалося всередині, коли вона побачила його на такій небезпечній висоті, проте вона не виказала свого переляку. Вона спершу заспокоїла хлопця, запевнивши, що все буде гаразд, а потім узялася інструктувати: «На кілька сантиметрів нижче від твоєї лівої ноги є невеличка гілка. Ось вона. Тепер ухопись правою рукою за нижчу гілку…» – і так далі, аж доки він опинився на землі.

Вам, мабуть, спало на думку, що мама заборонила нам після цього лазити по деревах, принаймні на декілька років, але це не так. Вона розуміла, що мій брат засвоїв корисний урок, – і не помилилася.

Тож до чого я веду? Я хочу сказати, що діти мають дорослішати, робити помилки, здобувати власний гіркий досвід. Бо, потрапляючи в небезпечні ситуації, вони навчаються долати труднощі. А це означає, що вам доведеться ризикувати. Як правильні батьки, ви маєте дозволити їм лазити по деревах, обрати в середній школі більше предметів для отримання атестата, ніж, на вашу думку, вони здатні подужати, а також відпустити їх у перший туристичний похід.

Звісно, вам доведеться пам’ятати про ризики. Інколи ставки видаються надто високими, тоді ви скажете «ні». Та ви не можете постійно боятися найгіршого сценарію. Бо тоді ви заборонятимете все лише через відсутність гарантій повної безпеки. І ваші діти нічого не навчаться та не будуть рішучими, коли житимуть окремо. Це означатиме, що ви не впоралися належним чином зі своєю роллю батьків.

Отже, будьте готові до того, що вам доведеться ризикувати. Безперечно, тоді слід зважати на небезпеки. Ваша дитина може врешті-решт зламати зап’ясток чи погано скласти іспити. Та, погодьтеся, могло бути значно гірше. Діти вчаться на подібних помилках так само, як і ви. У вас є вибір – уникати ризиків, та ця альтернатива матиме гірші наслідки.

Ви не можете постійно боятися найгіршого сценарію.

Якщо ваші діти коли-небудь ітимуть на ризик, ви приречені хвилюватися. Це звичайна річ. Ви хвилюватиметеся, коли вони будуть лазити по деревах, вчитимуться водити авто, вирушать кудись на канікули без вас. Навіть якщо це не буде ризиковано, ви все одно не уникнете хвилювань. Ви непокоїтиметеся, коли вони вперше зникнуть з вашого поля зору, підуть до школи, захочуть заночувати у друзів; коли їхні щоки палатимуть від лихоманки і температура не спадатиме; коли вони складатимуть іспити.

Ви повинні пам’ятати, що ви не одні такі. Ваші діти теж хвилюються через усі ці події. Може бути, що початок шкільного життя жахає вашого малюка, а ваша дитина-підліток страшенно нервує перед поїздкою на відпочинок. Проте вони рішуче налаштовані пройти ці випробування.

Ваше завдання – заспокоїти та підбадьорити їх. Надайте їм упевненості, яка їх надихатиме. Переконайте, що все чудово. Завдання вельми непросте, чи не так? Насправді ви тремтите від страху, а маєте безтурботно усміхатися та робити вигляд, що все гаразд. Так, мушу визнати, у цьому й полягає ваше завдання. Воно складне, та хтось має його виконувати. І цей «хтось» – ви. Єдина ваша втіха – піти й поскаржитися комусь із дорослих. Можливо, вашому подружжю. А ще краще – батькам. Бо, незважаючи на ваш вік, їхня місія не змінилася: вони підбадьорюють вас і запевняють, що ви надто непокоїтеся.

До речі, спробуйте стриматись і не промовляйте щоразу «Обережно!», коли ваша дитина виходить з дому. Адже це не тільки свідчить про брак довіри до нащадка – імовірність того, що дитина впустить якусь річ, коли їй сказати «Обережно!», більша, ніж коли промовчати. «Обережно!» може спонукати дитину до думки, наче має статися якась халепа. Правильні батьки сказали б: «Бажаю гарно провести час!» або «Розважайся!» А ви, безсумнівно, Правильні батьки.

Ви повинні пам’ятати, що ви не одні такі. Ваші діти теж хвилюються.

Усі діти носять у собі величезну образу. Вони переконані, що ми недостатньо зважаємо на їхній настрій тільки тому, що вони діти. А також ігноруємо їх, нехтуємо їхніми почуттями, не переймаємося, якщо наші рішення засмучують їх. І це щира правда. Вони мають абсолютну рацію.

Ми всі так поводимося. Не завжди, звісно, та дуже часто. Я сам до цього схильний і не знаю батьків, які б не грішили цим. Ми виправдовуємося (якщо взагалі замислюємось над цим питанням), що краще за дітей знаємо про їхні потреби. Іноді це правда, та не вся.

Значною мірою цього не уникнути. Я маю на увазі, що в більшості дітлахів завжди буде бажання лягати спати пізніше. Вони захочуть харчуватися виключно морозивом і шоколадом, а потім наступні 11 років проводити час на пляжі, прогулюючи уроки. Через що ми маємо втручатися, щоб вони слухалися нас, та це зовсім не означає, що ми не в змозі їх зрозуміти.

Та я маю підозру, що, коли не втручатися в їхні витівки, більшість дітей доволі швидко почне поводитися набагато розсудливіше, ніж ми від них очікуємо.

Зрозумійте: діти часто дивляться на світ по-іншому. Інколи наші погляди схожі, але ми просто не замислюємося над тим, що вони мають своє бачення. Так чи інакше, їхню впертість можна пояснити – вони вважають, що ми їх ігноруємо. Це все має стосунок до правила 16: ставтеся до дітей з повагою. Тож важливо дати їм зрозуміти, що ви поважаєте їхні погляди. (Спитайте у своїх дітей, чи вони потребують цього, і я впевнений, що вони це підтвердять.)

Нещодавно я збирався з дітьми на прогулянку, та син саме дивився телевізор. Я звелів вимкнути його й сідати в машину. Він розізлився. Рішучим тоном я сказав, що ми маємо заїхати на вокзал і декого забрати, а це важливіше, ніж телевізор. Ми посварилися, обидва погарячкували, і нам це геть не подобалося. Довелося шукати кращий спосіб владнати ситуацію.

Я згадав правило 22 і попросив сина пояснити мені, що не так. Він розповів, що саме дивився улюблену телепередачу, яку й так пропускав два останні тижні. Я поспівчував йому та запропонував записати її на відео. Завдяки цьому проблему було вирішено. Адже справа була не в самій програмі, а в тому, що я поцікавився почуттями сина. Звісно, було б краще, якби я згадав про правило 22 раніше, та я наполегливо дотримувався правила 2 (ніхто не досконалий). Хоча б це мене виправдовує.

Впертість дітей можна пояснити: вони вважають, що ми їх ігноруємо.

Нещодавно я розмовляв з однією мамою про