Читати книгу - "Шлях додому"

Я знала слово «ні», і воно мені не подобалося. Наступного разу, коли вони мене покинули, я пожувала свої іграшки й лише один черевик. Знала, що вони знову розсердилися, але не могла зрозуміти, чому мене залишали саму. Це здавалося мені важливим питанням.

Поруч з Лукасом світ видавався дивовижним, а коли його не було, я наче знову опинялася поряд з мамою у тріщині в стіні нашого лігва, де все темне і страхітливе. Я не розуміла, що саме накоїла, а просто хотіла, щоб Лукас повернувся додому й запевнив, що досі любить мене. Щоразу, коли він казав «Ні!», я зіщулювалася й чекала, доки він перестане злитися, хай там чому.

Моїм улюбленим заняттям було ходити з Лукасом годувати котів. Мене завжди хвилювали звук і аромати пакета з кормом, хоча Лукас досі нічого з нього мені не давав. Ми переходили на інший бік вулиці, і Лукас відсував частину огорожі. Мені відчайдушно хотілося піти за ним до лігва й погратися, але Лукас прив’язував мене до дерева із зовнішнього боку огорожі, тож я цього зробити не могла. Я відчувала запах трьох котів. Мама-Кішка ніколи не підходила до отвору досить близько, щоб я могла її побачити, але двоє інших котів іноді виходили на світло.

– Я не можу бути тут постійно, бо тепер працюю, – сказав Лукас котам, стоячи біля отвору. – Я спробую захистити вас, але якщо приїдуть машини, то вам доведеться тікати. – Іноді Лукас пробирався повзком до лігва, і я жалібно скиглила, доки він не повертався.

Одного вечора, коли ми прийшли додому, Мама з Лукасом сіли за стіл і почали їсти курку! Я терпляче чекала на невеличкий смаколик і не розчарувалася: до мене опустилася Лукасова рука з крихітним шматочком шкіри, який я швидко вихопила з його пальців. Я обожнювала курку і все, що він давав мені з руки.

– Зараз їх там щонайменше троє, може, четверо. Важко сказати.

– Як вони перелазять через огорожу? – спитала Мама.

– О, там купа місць, крізь які може пробратися кіт. Белла довгенько винюхувала щілину під рамою – гадаю, так вони входять і виходять.

Почувши своє ім’я, я вичікувально подивилася на Лукаса. Смаколик? Гуляти? Ще курки?

– Є якісь шанси виманити їх звідти? – спитала Мама.

– Ні, вони добряче налякані. Особливо чорна самиця: вона на диво смілива й підходить просто до отвору, але впевнений, що ніколи не вийде, поки я там.

– А що та жінка зі служби порятунку тварин? Венді?

– Одрі. Так, я говорив із нею. Вона каже, що вони спробують ще раз приїхати, але у них зараз завал, – відповів Лукас.

– Вона симпатична.

– У неї є хлопець.

– Ну… іноді дівчата так кажуть, але…

– Мамо.

Вона засміялася.

– Добре. То який план?

– Поки не приїде Одрі, ми у глухому куті. Але я не дозволю йому вбити котів.

– А якщо він розкидає отруту?

– Я слідкую за цим. Поки що нічого такого не було. Гадаю, він намагається знайти когось в адміністрації шерифа й підкупити його, аби той підтвердив, що жодних котів там немає.

Мама якусь мить мовчала.

– Лукасе…

– Що?

– Чому це для тебе так важливо? Не те щоб я не любила тварин, але для тебе, здається, це щось більше.

Лукас змінив позу на стільці.

– Гадаю, тому що вони в цьому світі самі-самісінькі.

Я подивилася на Маму, яка відкинулася на спинку стільця, схрестивши щиколотки.

– Ти відчуваєш, що маєш захистити їх, бо вони покинуті. Так само колись почувався і ти, потребував захисту, коли тебе покинули.

– Через групову терапію з тобою майже неможливо нормально розмовляти.

– Я серйозно.

– Хіба я не можу просто відчувати відповідальність за них?

– Чому? Чому ти постійно за все відчуваєш відповідальність? Наче ти подорослішав у п’ять років. Це через…

На мить вони замовкли. Я обережно обнюхала підлогу під ногами Лукаса, сподіваючись знайти загублений шматочок курки.

– Через що?

– Через те, що ти єдина дитина алкоголіка.

– Ти можеш відпустити цю тему, мамо? Іноді я роблю речі з тих причин, яких не можу назвати, гаразд?

– Я просто подумала, що непогано було б подивитися на це з такого боку.

– Мамо, це коти. Можна на цьому зупинитися? Чесно, я не звинувачую тебе кожного дня свого життя і не думаю про все, що сталося. Я знаю, що для тебе це важливо, але я просто радий, що все нарешті повернулося до норми. Гаразд? І я вважаю, що це нормально хотіти зупинити якогось забудовника, щоб той не повалив будівлю на кількох безпорадних котів.

– Гаразд, Лукасе. Гаразд.

Ми з Лукасом гралися і гралися. Він любив казати: «Роби свої справи», коли ми були надворі. Іноді він давав мені смаколик, але здебільшого – ні. Міг також засунути пальця до рота й видати різкий пронизливий звук, який спочатку мене лякав, але потім я зрозуміла, що то сигнал: треба бігти до Лукаса по якийсь смаколик. Тому щоразу, коли він підносив руки до рота, я починала хвилюватися.

Найменше в будинку я любила «вольєр». Мама і Лукас захоплено показували мені цю штуку, але вона була зроблена з металевих прутів, і їх не можна було жувати. Вони поклали всередину м’яку подушку й навчили мене гри «Йди до свого вольєра»: я заходила всередину, лягала на подушку, а вони давали мені смаколик. Потім раптом змінили правила: я зробила «Йди до свого вольєра», вони дали мені смаколик, а тоді залишили вдома саму!

Гризти там не було чого, окрім подушки. Пошматувавши її (вона виявилася не дуже смачною), я почувалася неймовірно самотньою. Так сильно сумувала за Лукасом, що гавкала весь час, поки його не було.

Лукас страшенно засмутився, що залишив мене саму на весь день, хоча я шалено раділа, коли він повернувся, бігала вітальнею, стрибала на меблі, каталася по килимі й облизувала його обличчя. Здавалося, він не зрадів тому, що я всюди розкидала рештки подушки, але що ще з ними можна було зробити? Він сам подушку не куштував і не знає, яка вона неапетитна. Я точно не збиралася її їсти.

– У мене є старий рушник, який можна туди покласти, – сказала Мама.

– Не треба рвати свою підстилку, Белло, – пояснив мені Лукас.

Я замахала хвостом.

– Може, наступного