Читати книгу - "Забудь мене, Впіймай мене, Ретта Кім"

— Можеш спробувати запитати братів Бейлі. Але вони навряд чи тобі щось розкажуть. А краще взагалі туди не лізь. У них робота така, бути безжальними каменюками. Інакше вони не зможуть якісно виконувати свою роботу. Ти ж не знаєш, яка вона у звичайному житті, — подумавши, промовила Софі.

— Знаєш… точно, можна ж дізнатись, — усміхнувся я.

— Ой, Алексе… біда буде…

***

— Грейс? — я оглянулась у пошуках рудоволосої. — Прийшла сукня для міс Браун. За неї відповідаєш ти. Грейс!

Куди поділася ця дівчина? Я зітхнула. До кінця робочого дня ще година.

— А, Мелісо, добре, що ти тут, — я зупинила одну з консультанток. — Передай цю сукню Грейс. Вона для міс Браун. У мене клієнтка.

— Гаразд, — дівчина усміхнулась і, взявши сукню, попрямувала до однієї з примірочних.

Та-а-ак, залишилося ще ці сукні приміряти. Думаю, одна з них їй сподобається. Я швидко попрямувала до клієнтки, поглядом ковзнувши по вітрині, помітила знайому блондинисту шевелюру й на мить зупинилась. Якого дідька він тут забув? Біля входу стояв Стюарт і розглядав сукні. Що, наречена на голову впала? Його проблеми. Я гмикнула й попрямувала в примірочну.

Ще одна вдало підібрана сукня і ще один завершений робочий день. Знову зітхнувши, я сіла на диван, а мій погляд мимоволі знову ковзнув по вітрині. Якого?! Він все ще там. Я скривилась і вже хотіла підійти до нього й запитати, якого біса він тут ліхтарного стовпа вирішив пограти, та він різко повернувся до дверей і, влетівши в салон, сховався за однією з суконь.

— Тут не прохідний двір, Стюарте, — промовила я, підійшовши до нього.

Та він лише шикнув і притягнув мене до себе, нишком поглядаючи на вулицю. Наступної миті вампір отримав по руках і, знову шикнувши, відпустив мене.

— А бити навіщо? — невдоволено запитав він.

— А нíчого мене лапати, — так само невдоволено промовила я. — Ти якого тут робиш?

— Я? гуляв, — промовив він, потираючи руки, по яких отримав, і усміхнувся.

— Угу, під салоном гуляв? — я зміряла його скептичним поглядом.

— Ну, мені було цікаво, яке життя веде гроза Нью-Йорка, — з тією ж усмішкою на вустах промовив хлопець.

— Цить! — шикнула я. — Ти ще на ціле місто прокричи, — я склала руки на грудях. — Звідки така цікавість, Стюарте?

— Алекс, — вкотре виправив він мене. І не набридло ще? — Доволі… контрастні професії. Весільний салон? — він оглянув приміщення. — Відверто кажучи, я дуже здивований, Ісо.

— Не смій. Мене. Так. Називати! — чітко промовила я кожне слово.

— Чому? — він нахилив голову вбік, зацікавлено мене розглядаючи. Вуста вкотре розтягнулись у хитрій посмішці.

— Не твоя справа, Стюарте! — буркнула я.

— Алекс, — натомість спокійно промовив вампір. — Ти мене ще більше зацікавила. Тепер не відчеплюсь, доки не дізнаюсь.

— Цікавість до добра не доводить. Ти ж казав, що я тебе не впіймаю. Навіщо мені тебе ловити, якщо ти сам біля мене крутишся?

— А ми розділятимемо роботу й особисте, — знову усміхнувся він і підморгнув.

Усмішка, усмішка, усмішка! Дратує.

— Яке особисте, Стюарте? З якого дерева ти падав? — його нахабність мене дивувала. Чи це нарцисизм? Чи як це назвати?

— Вибачте, але ми вже зачинені... — промовила Грейс, підійшовши до нас. — Каріссо, ти ж не нахамила йому?

— Йому не звикати, — я скоса зиркнула на хлопця.

— О, то ви знайомі? — запитала дівчина і протягнула руку вампіру. — Грейс. Я тут працюю, колега Карісси.

— Алекс, — усміхнувся він і потиснув руку. — Приємно познайомитись. Бачиш, як поводяться нормальні й добрі люди, Каріссо? А ти що?

— А мені однаково. Йди, звідки прийшов, — буркнула я, знову глянувши на вітрину й завмерла.

Тротуаром повільно йшов… Маркс власною персоною. Що ж його обов’язки в пеклі не тримають?! І так їх набрав по саме не хочу… сподіваюсь, він мене не помітить. Я повільно, намагаючись не привернути зайвої уваги активними рухами, відійшла якомога далі від вітрини. Помітила зацікавлений погляд Стюарта в мою сторону. Супер, ще якщо він зараз допетрає, що я роблю і від кого ховаюсь — можна буде попрощатися зі спокоєм. І так цього хлопця забагато стало…

Хух… не помітив. Я зітхнула з полегшенням, на мить заплющивши очі. Може, я й обіцяла собі його вбити, але зараз до цього морально не готова. Та й бентежить мене те, що він, сказавши «забудь», припхався в Нью-Йорк, та ще й навідався в мою квартиру… теж хтозна-яким чином…

— Що це було, Еванс? — прямісінько біля мене почувся голос. Я замахнулася, збираючись вдарити хлопця раніше, ніж встигла подумати, що роблю, та Алекс перехопив мою руку. — А от битися не обов’язково… — він пронизливо глянув на мене. — Ну то що?

— Рефлекс, — буркнула я і, минувши його, попрямувала за своїми речами. І чого я ще тут сиджу? Я вже вдома мала бути.

Може спробувати через чорний вихід? Ех, однаково знайде. У нього нюх не гірший, ніж у перевертня. Я зітхнула й попрямувала до виходу. І чого він поплентався за мною? Надворі мене вже очікували.