Читати книгу - "Необхідні речі"

Запах солодкої свіжоскошеної трави.

Важкий ляскіт ясеня об конячу шкуру.

Крики й сміх із боку тренувального майданчика.

– Доброго дня, містере Коуфекс, ви б не могли підписати мені картку?

Вузьке обличчя. Карі очі. Темне волосся. Бейсболка ненадовго відривається від голови, він чухає лоб одразу над лінією волосся, тоді знову вдягає її.

– Канєшно, малий. – Бере картку. – Тебе як звати?

– Браян, сер. Браян Сіґвін.

Чирк-чирк-чирк по картці. Магія: карбований вогонь.

– Хочеш бути бейсболістом, як виростеш, Браяне? – Запитання звучить ніби механічна декламація, він говорить не відриваючи погляду від картки, яку стискає в здоровенній долоні, щоб мати змогу писати своєю невдовзі знаменитою лівицею.

– Так, сер.

– Відточуй основні прийоми. – І віддає картку.

– Так, сер!

Але він уже йде геть, тоді переходить на лінивий біг свіжоскошеною травою в бік майданчика для пітчерів, а його тінь снує позаду…

– Браяне? Браяне?

Довгі пальці клацали йому під носом – пальці містера Ґонта. Браян виринув із видива й побачив, як містер Ґонт із цікавістю споглядає його.

– Браяне, ти тут?

– Вибачте, – промимрив Браян, почервонівши.

Він знав, що мусить повернути картку, віддати її й ушиватися звідси, але не міг з нею розлучитися. Містер Ґонт знову заглядав йому у вічі – просто в голову, здавалось, – і Браян знову не мав сили відвернутися.

– Отже, – м’яко промовив містер Ґонт. – Скажімо, Браяне, що ти таки покупець. Припустімо. Скільки б ти волів заплатити за картку?

Браян відчув, як безнадія кам’яним обвалом давить йому на серце.

– Усе, що в мене є, це…

Ліва долоня містера Ґонта злетіла догори.

– Ш-ш-ш! – грізно прицитьнув він його. – Язика прикуси! Покупець ніколи не має права казати продавцеві, скільки має! З таким же успіхом можна просто вручити йому свій гаманець і на додачу ще й кишені на підлогу вивернути! Як не вмієш брехати, то сиди тихо! Це перше правило чесної торгівлі, Браяне, хлопчику мій.

Його очі такі великі й темні. Браянові здавалося, ніби він у них плаває.

– На цю картку є дві ціни, Браяне. Половина… й друга половина. Одна половина – гроші. Друга – завдання. Розумієш?

– Так, – промимрив Браян. Він знову відчув себе десь далеко – далеко від Касл-Рока, від «Необхідних речей», навіть від самого себе. Єдина реальна річ у цій далечині – це широкі темні очі містера Ґонта.

– Грошова ціна за цю підписану картку Сенді Коуфекса 1956 року – вісімдесят п’ять центів, – повідомив містер Ґонт. – Як гадаєш, це чесно?

– Так, – підтвердив Браян. Голос був далекий і крихітний. Він відчув, як зменшується, зіщулюється… й наближається до точки, в якій чітка пам’ять перестане діяти.

– Добре, – схвалив пестливий голос містера Ґонта. – Поки що наші торги йдуть чудово. Що стосується завдання… ти знаєш жінку на ім’я Вілма Джерзик, Браяне?

– Вілму, звісно, – промовив Браян із кромішньої темряви. – Вона живе з іншого боку нашого кварталу.

– Так, якщо не помиляюся, там і живе, – погодився містер Ґонт. – Слухай мене уважно, Браяне.

І він, напевно, продовжив говорити, але Браян не пам’ятав, що саме.

Наступне, що він усвідомив, – це те, як містер Ґонт легенько виштовхує його на Мейн-стріт, розповідаючи, наскільки йому приємно було познайомитися, і прохаючи переповісти мамі й усім друзям, як до нього добре поставилися й чесно з ним обійшлися.

– Звісно, – сказав Браян. Він почувався спантеличеним… та разом з тим дуже добре почувався, ніби щойно прокинувся після бадьористого денного сну.

– І приходь іще, – сказав наостанок містер Ґонт, після чого зачинив двері. Браян глянув на них. Тепер там висіла табличка

ЗАЧИНЕНО.

Браянові здавалося, що він провів у «Необхідних речах» кілька годин, проте годинник біля банку показував лише за десять четверту. Минуло менше двадцяти хвилин. Він уже був приготувався всістися на велосипед, а тоді спер кермо собі на живіт і понишпорив по кишенях.

З однієї дістав шість яскравих мідних пенні.

З іншої – підписану картку з Сенді Коуфексом.

Очевидно, вони таки якось домовилися, та Браян хоч убийте не міг згадати, про що саме йшлось у тій домовленості… лише те, що там якось згадувалася Вілма Джерзик.

«Моєму доброму приятелеві Браяну, з найкращими побажаннями, Сенді Коуфекс».

На чому б вони там не зійшлися, воно того варте.

За таку картку можна практично все на світі віддати.

Браян обережно сховав її в рюкзак, щоб не погнулася, заліз на велосипед і кинувся крутити педалі додому. Усю дорогу усмішка не сходила з його обличчя.

Коли в містечку в Новій Англії відчиняється нова крамниця, жителі – якими б провінціалами вони не були в багатьох речах – демонструють широту поглядів, до якої далеко навіть їхнім братам і сестрам із великих міст. У Нью-Йорку чи Лос-Анджелесі нова галерея може зібрати невелику групку ймовірних відвідувачів і простих роззяв ще до того, як двері відчиняться вперше. Новий клуб може навіть похвалитися чергою й поліцейськими барикадами, за якими стоятимуть папараці, озброєні сумками для фототехніки й телеоб’єктивами. Лунає захоплений гул розмов, наче серед театроманів на Бродвеї перед прем’єрою нової п’єси, яка, хоч спричинить фурор, хоч із тріском провалиться, усе одно стане предметом численних розмов.

Коли ж нова крамниця відчиняється в містечку в Новій Англії, рідко перед відкриттям збирається хоч якась групка, а черга – тим паче. Коли жалюзі піднято, двері відімкнено і новий заклад відчинено для відвідувачів, останні приходять і йдуть тонким струмочком, який чужинцям, певно, здасться апатичним… і, найпевніше, може сприйматись як поганий знак для майбутнього економічного успіху власника бізнесу.

Те, що на перший погляд може здатися браком інтересу, лише ширма для уважного очікування та ще уважнішого спостереження (Кора Раск і Майра Еванс – не єдина пара жінок Касл-Рока, що займали телефонні лінії обговореннями «Необхідних речей» тижнями перед відкриттям). Цей інтерес і очікування, проте, не впливають на консервативний кодекс покупця з маленького міста. Деякі речі просто Не Робляться, особливо у вузьких анклавах янкі на північ від Бостона. Це спільноти, що існують протягом дев’яти місяців щороку майже цілком самодостатньо, і там вважається моветоном показувати завеликий інтерес надто швидко чи будь-яким іншим способом демонструвати щось більше, ніж куце зацікавлення, так би мовити.

Досліджувати нову крамницю в маленькому місті й відвідувати соціально престижну вечірку у великому місті – речі, які спричиняють достатній рівень захоплення серед тих, хто збирається брати в дійстві участь, і на обидві оказії є правила, неписані, незмінні й дивовижним чином схожі. Головне серед них: не прибувати першими. Звісно, хтось мусить зламати це фундаментальне правило, інакше взагалі нікого б не було, проте нова крамниця зазвичай простоює порожньою як мінімум хвилин двадцять після того, як табличка «ЗАЧИНЕНО» на вікні вперше обертається табличкою «ВІДЧИНЕНО», і, крім того, досвідчений спостерігач