Читати книгу - "Республіка Дракона, Ребекка Куанг"

Торговці опіумом Моаґ перевозили його морем із Західної півкулі й зберігали в гігантських порожніх оболонках кораблів, що слугували їм складами. Звідти тонкі й довгі човни контрабандистів забирали товар і розвозили через притоки річки Мужвей, поступово проникаючи в кровотік Імперії, як отрута.

Анькхілуунь міг дати дешевий опіум у надлишку, а отже, і славетне мирне забуття, цілі години, коли Жинь не мусила думати чи пам’ятати бодай щось.

І саме за це Жинь ненавиділа Анькхілуунь найдужче. Він вселив у неї дуже сильний страх. Що більше часу вона проводила в цьому місті, замкнувшись у каюті й дрейфуючи на наркотиках Моаґ, то менше вірила, що зможе піти.

— Дивно, — сказав Бадзі. — Нас мали б зустріти гостинніше.

Щоб дістатися центру міста, вони проминули плавучі ринки, купи сміття, звалені вздовж каналів, і ряди славнозвісних анькхілуунських барів, де не було ані лавок, ані стільців, лише мотузки на стінах, куди власники могли підвішувати п’яниць під пахви.

Але вони йшли вже понад пів години. І встигли дістатися серця міста, не криючись від його мешканців, а до них так ніхто й не підійшов.

Моаґ не могла не знати, що вони повернулися. Моаґ знає про все, що відбувається в Плавучому місті.

— Просто Моаґ любить погратись у владу. — Жинь зупинилася передихнути. Від хитання дощок під ногами її нудило. — Вона не шукатиме нас. Це ми мусимо прийти до неї.

Домогтися аудієнції в Чіан Моаґ було нелегко. Королева піратів оточила себе стількома шарами безпеки, що ніхто не знав, де вона перебуває в конкретний час. Лише «Чорні лілії», когорта шпигунок та помічниць, могли говорити з Моаґ особисто, а їх можна було знайти на баржі святкових насолод у центрі головного міського каналу.

Жинь глянула вгору, прикриваючи очі від сонця:

— Он там.

«Чорна орхідея» була не стільки кораблем, як плавучим триповерховим маєтком. З пологих дахів пагод звисали яскраві різнокольорові ліхтарі, а з запнутих папером вікон постійно чулася непристойна енергійна музика. Щодня опівдні «Чорна орхідея» протискувалася вгору та вниз каналом, підбираючи постійних клієнтів, які пришвартовувалися до неї в яскравих червоних сампанах.

Жинь понишпорила в кишенях.

— У когось є мідяк?

— У мене. — Бадзі кинув монету човняру, який вів свій човен до узбережжя, щоб перевезти Цике на баржу насолод.

Щойно вони наблизилися, невеликий гурт «Лілій», які зневажливо дивилися на них із другого поверху, безтурботно помахав їм. Бадзі помахав у відповідь.

— Годі, — пробурмотіла Жинь.

— Чому? — запитав Бадзі. — Це їх тішить. Поглянь, усміхаються.

— Ні, це змушує їх думати, що ти легка ціль.

«Лілії» були особистою армією Моаґ, що складалася з надзвичайно привабливих жінок: груди, не менші за груші, і такі вузькі талії, що збоку здавалося, наче вони легко можуть переламатися навпіл. Вони добре володіли бойовими мистецтвами, гарно знали мови, і загалом це була найнеприємніша група жінок, яких Жинь коли-небудь зустрічала.

«Лілія» зупинила їх на верхівці сходні, виставивши перед собою крихітну ручку, немовби могла фізично завадити їм зійти на борт:

— Вам не призначена зустріч.

Без сумніву, новенька. Їй було не більше п’ятнадцяти. На обличчі виднілися лише легенькі мазки помади, а груди — невеликі бруньки, що пробивалися крізь сорочку. Схоже, вона не розуміла, що стоїть перед гуртом найнебезпечніших людей в Імперії.

— Я Фан Жунінь, — сказала Жинь.

Дівчина кліпнула:

— Хто?

Жинь почула, як Жамса намагається приховати смішок за кашлем.

— Фан Жунінь, — повторила вона. — Мені не потрібні домовленості про зустріч.

— О любонько, тут усе влаштовано не так, — дівчина поклала руку на свою неймовірно тонку талію і постукала по ній делікатними пальчиками. — Треба домовитися про зустріч, і ми запишемо тебе за декілька днів, — вона глянула Жинь через плече на Бадзі, Суні й Жамсу. — А для гурту, в якому понад чотири особи, часу треба більше. Дівчата не люблять, коли ними діляться.

Жинь потяглася до клинка.

— Послухай, шмаркачко…

— Назад!

Несподівано в руці дівчини з’явилася жменя голок, які вона, мабуть, ховала в рукаві. Їхні вістря були фіолетові від отрути.

— Ніхто не торкнеться «Лілії».

Жинь раптом закортіло врізати дівчині в обличчя.

— Якщо ти не відійдеш цієї ж миті, я всаджу цей клинок тобі простісінько…

— Оце так сюрприз!

Шовкові завіси на головному вході розсунулися, й на палубу вийшла сластолюбна постать. Жинь придушила стогін.

Це була Сажана, «Чорна лілія» вищого рангу й улюблениця Моаґ. Відколи Цике висадилися в Анькхілууні три місяці тому, вона була посередницею між ними і Моаґ. У Сажани був нестерпно гострий язик, шалена схильність до сексуальних натяків і, за словами Бадзі, найпрекрасніші груди на півдні Мужвею.

Жинь ненавиділа її.

— Рада бачити вас тут. — Сажана підійшла ближче і схилила голову набік. — А ми думали, що ти не цікавишся жінками.

Говорячи, вона немов танцювала, підкреслюючи кожне слово погойдуванням стегон. Жамса зніяковіло витріщався на Сажанині груди.

— Мені треба зустрітися з Моаґ, — сказала Жинь.

— Моаґ зайнята, — відповіла Сажана.

— Гадаю, що Моаґ стане розуму не змушувати мене чекати.

Сажана здійняла бездоганно підмальовану брову:

— А ще вона не любить виявів неповаги.

— Я неясно висловилася? — випалила Жинь. — Якщо ти не хочеш, щоб цей корабель охопило полум’я, то підеш до своєї господарки і скажеш, що я хочу зустрітися з нею.

Сажана награно позіхнула:

— Будь люб’язною зі мною, спірлійко. Інакше можу розсердитися.

— Я можу потопити твою баржу за лічені хвилини.

— А Моаґ випустить у вас залп стріл, не встигнете ви бодай зійти з борту. — Сажана зневажливо махнула рукою. — Іди собі, спірлійко. Ми відправимо по тебе, коли Моаґ буде готова.

У Жинь перед очима стала червона пелена.

Чортова нахаба.

Сажані це могло здаватись образою, але Жинь і була спірлійкою. Вона самотужки виграла Третю Макову війну. Потопила цілу кляту країну. І все заради того, щоб тепер із неї насміхалася дурна хвойда з «Лілій»?

Жинь простягла руки й схопила Сажану за комір. Сажана ворухнулася, щоб витягти шпильку для волосся, без сумніву, отруєну, але Жинь ударила нею об стіну, притиснула один лікоть їй до горла, а другим пришпилила правий зап’ясток.

А потім нахилилася вперед і, притиснувшись вустами до Сажаниного вуха, прошепотіла:

— Можливо, ти вважаєш, що зараз ви тут у безпеці. Можливо, я просто повернуся й піду. А ти хизуватимешся перед іншими сучками, як спритно віднадила спірлійку. Щасливиця! А потім однієї ночі, коли ти загасиш ліхтарі й піднімеш сходню, то відчуєш у своїх кімнатах запах диму. Ти вибіжиш на палубу, але до того часу полум’я розгориться так, що ти вже не бачитимеш далі, ніж за пів метра перед собою. Ти знатимеш, що то я, але ніколи не розповіси про це Моаґ, бо стовп полум’я обпалить твою гарненьку шкіру. Останнє, що ти побачиш перед тим, як упасти в окріп, буде моє усміхнене обличчя. — Жинь сильніше впилася ліктем у зблідле Сажанине горло. — Не біси мене, Сажано.

Сажана нестямно заплескала по зап’ястках Жинь.

Жинь схилила голову.

— Що скажеш?

Сажанин голос перетворився на приглушений шепіт:

— Моаґ… може зробити виняток.

Жинь відпустила її. Сажана впала назад на стіну, нестямно обмахуючи обличчя.

Червона пелена відступала з-перед очей Жинь. Вона стиснула