Читати книгу - "Безтурботний, Ю. Несбе"

— Ні, — коротко відповіла Беате.

Тенісний корт виявився на півдорозі між блочними і рядними будинками. Глухі удари ракетки об мокрий м’яч вони почули ще здалеку, а коли підійшли ближче, зуміли в осінніх сутінках, які швидко густішали, розрізнити на обгородженому металевою сіткою майданчику силует самотнього гравця, що раз у раз тренував подачу.

— Гей, ви там! — погукав Харрі, підходячи впритул до огорожі.

Чоловік не відповів. Тільки тепер стало видно, що на ньому

костюм, сорочка та краватка.

— Тронн Гретте?

Тенісний м’ячик плюхнувся в темну калюжу і відскочив у сітчасту огорожу/хлюпнувши на них каскадом дощових бризок, які Беате, на щастя, відбила своєю парасолькою.

Дівчина спробувала відчинити хвіртку.

— Він зачинився зсередини, — шепнула вона.

— Холе і Льонн із поліції! — крикнув Харрі. — Ми з вами домовлялися. Можна ми… чорт забирай! — Харрі помітив м’ячик, тільки коли він врізався в металеву сітку й застряг у ній за дюйм від його обличчя. Протерши очі від бризок, він оглянув свій костюм і переконався, що має такий вигляд, ніби його щойно з голови до ніг обдали рідкою червонувато-коричневою грязюкою із фарбопульта. Побачивши, як тенісист підкидає наступний м’яч, Харрі мимоволі повернувся до нього спиною.

— Тронн Гретте!

Відповіддю на крик Харрі була луна, що народилася між блочними будинками. Прокресливши химерну дугу на тлі світла, яке падало із їхніх вікон, черговий тенісний м’ячик зник десь у пітьмі за межами майданчика. Харрі знову повернувся до корту саме в ту мить, коли якась істота з диким ревінням вискочила з темряви і з розмаху кинулася на огорожу якраз напроти нього. У момент зіткнення розлюченого тенісиста з металевою сіткою пролунав надсадний скрегіт. Нападник упав, став рачки, потім підвівся, розбігся і повторив свою спробу. Упав, підвівся й кинувся знову.

— Господи, та в нього, схоже, дах поїхав, — пробурмотів Харрі. Він інстинктивно відсахнувся, побачивши просто перед собою мертвотно-бліде обличчя з вибалушеними очима. Це Беате ввімкнула ліхтарик і навела промінь його на Гретте, що повис на огорожі. До лоба йому прилипло пасмо мокрого волосся, а непевний погляд, здавалося, шукав, за що б зачепитися. Повільно ковзаючи по сітці, як плитка сніжна каша по вітровому склу, він зрештою сповз на землю й завмер.

— І що нам тепер робити? — знову пошепки запитала Беате.

Відчувши, як щось скрипнуло в нього на зубах, Харрі сплюнув у долоню й переконався, посвітивши ліхтариком, що це червонувата грязюка з корту.

— Дзвони у «Швидку», а я поки сходжу до машини за кусачками, — сказав він.

— І що, йому дали заспокійливі? — запитала Анна.

Харрі кивнув і зробив ковток коли. Навколо них біля бар-

ної стойки, мов кури на сідалі, сиділи представники молодих паростків тутешніх завсідників із числа жителів західної частини Осло і дружно поглинали вино, коктейлі та колу. «М», як і більшість столичних кав’ярень, була закладом, з одного боку, досить фешенебельним, а з іншого — досить провінційним. Така суміш претензійності та наївної скромності справляла, загалом, сприятливе враження. Харрі чомусь згадався однокласник на прізвисько Діез — відмінник і тишко, — в якого, як одного разу з’ясувалося, був такий собі зошиток, куди він ретельно записував усі лайливі слова з лексикону затятих шкільних хуліганів.

— Вони відвезли бідолаху до лікарні. Ми ще трохи поговорили з сусідкою, і з’ясувалося, що відтоді як загинула дружина, він щовечора проводив на корті, раз у раз тренуючи подачу.

— Треба ж. Звідки це?

— Психічні зриви — не рідкість у тих, хто втрачає близьких за таких обставин. Дехто старається забути про все і поводиться так, ніби померла людина й досі жива. Сусідка розповідала нам, що Стіне і Тронн Гретте були в міксті чудовою парою і, якщо дозволяла погода, ходили на корт мало не щовечора.

—- Виходить, він чекав, що дружина от-от прийме його подачу?

— Схоже на те.

— О Господи! Слухай, замов мені ще пивця, а я поки прогуляюся до туалету.

Анна зіскочила з високого стільця і, злегка похитуючи стегнами, попрямувала в глиб зали. Харрі старався не проводжати її поглядом. Він уже встиг розгледіти все, що його цікавило. Кілька свіжих зморщок біля очей, кілька нових сивих волосинок у зачісці кольору воронячого крила. В усьому іншому вона була все тією ж. Як колись, злегка загнаний погляд вугляно-чорних очей із-під брів, які зрослися, трохи гачкуватий вузький ніс, надміру повні вульгарні губи, впалі щоки, які часом надавали всьому обличчю якогось голодного виразу. Красунею її не назвеш — для цього всі риси були занадто важкими і різкими, — однак Харрі встиг помітити, що струнка фігурка і плавні вигини її тіла змусили як мінімум двох чоловіків із тих, які сиділи в залі, замовкнути, втративши нитку розмови, і проводжати її пильним поглядом.

Харрі прикурив сигарету. Після Гретте вони побували у завідувача відділення банку Хельге Клеменсена, однак і цей візит не дав їм практично жодної додаткової зачіпки. Клементсен і досі перебував у шоковому стані: нерухомо сидів на стільці у своїй квартирці в будинку на дві сім’ї по Х’єлсосвеєн і тільки тупо переводив погляд із королівського пуделя, що метушився біля його ніг, на дружину, що снувала між кухнею та їдальнею з кавником і блюдом тістечок-трубочок, таких сухих і черствих, яких Харрі ще ніколи не доводилося куштувати. У затишному міщанському гніздечку подружжя Клементсен костюм Беате мав куди кращий вигляд, аніж запрані джинси «левіс» і важкі мартенси Харрі. Одначе саме Харрі в основному підтримував розмову з фру Клементсен, яка гарячково поралася, про небувалу кількість опадів, які опустилися на Осло цієї осені, а також про мистецтво приготування солодких трубочок. Часом їхню світську бесіду переривали важкі кроки та ридання, що долинали з квартири нагорі. Фру Клементсен пояснила, що це їхня вагітна дочка Інна. Чоловік її, такий мерзотник, не придумав нічого ліпшого, ніж відкосити саме тепер, коли бідолаха вже на шостому місяці. Саме «відКосити»[6] — цей пройдисвіт до всього іншого ще й грек. Харрі вже ледве стримувався, щоб не жбурнути на стіл кам’яну трубочку, коли Беате нарешті виявила бажання вступити в розмову. Дочекавшись моменту, коли пес покинув вітальню й Хельге Клементсен змушений був сфокусувати свій непевний погляд цілковито на одному предметі — дружині, Беате рівним і спокійним тоном поцікавилась:

— Як вам здається,