Читати книгу - "Полювання на чорного дика"

Підтвердження своєї королівської мості!

Московські кпини у якийсь спосіб постійно сягали вух юного Карла, і хоч як дратували його самолюбство — увесь цей час він був змушений терпіти й мовчати. Цар Петро в уяві шведського монарха сформувався в образі варвара і хама, що, будучи і сам віку достатньо молодого, відкрито кпив з іншого християнського володаря. Карл же у відповідь був змушений вичікувати свого часу. Отже… треба використати це, переконати його, що такий час от-от настане!

— Ну, до справи, — поблажливо усміхнувся Карл. — Отже… наскільки я розумію, ваш гетьман шукає нових союзників… Але чому знову у Швеції? — усміхнувся він укотре. — І чому я маю вірити гетьману Мазепі? А якщо завтра він порозуміється з московським царем, як вже було раніше? Адже з ним, не зі мною ваш народ пов’язаний домовленостями на папері!

— Ваша Величносте, — чітко вимовляючи кожне слово, проказав Вишневецький, — буду з вами цілком відвертим, яким і належить бути мені, посланцю, перед володарем Шведського королівства. Домовленості з Московією не варті навіть того паперу, на якому вони писані. А ясновельможний гетьман Іван Мазепа вбачає сьогодні за найкраще для свого народу, відкинувши існуючу тільки на папері дружбу з лицемірним та підступним братом — Московією, яка ніколи насправді не була нам ні братом, ні другом, заручитися доцільним і взаємокорисним військовим союзом із протестантським Шведським королівством.

Ні московці, ні хто інший, хто загарбати нас бажає, не є для нас друзями і братами. Відкинувши усі наші сподівання на мир і добросусідство з Московією, тепер знаємо твердо: нам потрібні тільки політичні соратники, ті, хто, поважаючи межі наших теренів, наші права та вольності, розділяють державницькі бачення нашого гетьмана та матимуть підтримку в нашому людові на час непевний.

А Московія і до сьогодні тримається за нас, як воша кожуха. І кожен наш порух, спрямований на розбудову власної державності й безпеки, московці сприймають як загрозу своєму укладові та своєму цареві. Безпідставно вважають землі наші за свої, всіляко упокорюють нарід наш, котрий споконвіку права і вольності шанує і свої, і чужі — рабським приниженням та упокоренням.

Карл XII дзвінко розсміявся. Такого порівняння — про вошу й кожуха — йому шведською чути ще не доводилося. А мова гетьманського посланця вразила юного короля своєю жорсткістю та болючою правдою.

— Розумію… — відповів він майже зі співчуттям. — Так, москвини нікому ще надійними союзниками не були, але ваш візит до Стокгольма таємний, а не офіційний… — зауважив король.

— Так, аби почати цю справу, треба мати розуміння про ставлення Вашої Величності до нашої пропозиції і переказати усе моєму гетьманові. Інакше то було 6 відверте самогубство…

— Погоджуюся, — хитнув головою Карл, — цар Пітер вас за таке по голівці не погладить. Але якщо Швеція пристане на пропозицію вашого гетьмана… це означатиме…

— Що Швеції варто починати готуватися до війни, Ваша Величносте, — закінчив думку короля Марко.

— Я марю про це, — відповів Карл.

— Власне, Шведському королівству у будь-якому разі варто готуватися до війни, — продовжив Марко. — Ваша Величність має знати, що цар московський збирається зі своїм почтом у подорож, аби набути знань європейських та перейняти майстерність у ремеслах всіляких.

— І у цьому варто вбачати загрозу? — підвів король погляд на Вишневецького.

— Чи варто вбачати загрозу у тому, що московський цар їде собі до Європи навчатися корабельної справи та всіляких ремесел? — перепитав Марко. — Ваша Величносте, цар Петро вельми вперта та цілеспрямована людина, і усе, що він задумує сьогодні, отримає своє втілення завтра. А те, що московський цар марить про створення власного флоту, — незаперечно.

— Отже… гадаєте, війна із Московією лише справа часу? — вдавано безрадісно зітхнув Карл.

— Так, Ваша Величносте. І наша справа — завжди бути готовими до неї, — промовив Марко.

— Отже… військовий союз! Із цим вас прислав до мене ваш гетьман?

— Так, — хитнув головою Марко, — саме з цим…

— І ви привезли від вашого гетьмана якесь послання?

— Так, звісно, Ваша Величносте… Інакше 6 я був поганим посланцем, — відказав Марко Вишневецький, простягуючи Карлу видобутий із хутряного коміра гетьманський лист до шведського короля.

1936 рік, 23 січня

Лондон, Велика Британія

— Похорони, гідні нашого доброго короля… — тихо прошепотів до Марка геть закоцюблий на холоді Флемінг, споглядаючи, як труну з тілом Георга V повільно, в урочистій скорботі провозять повз них у напрямку Вестмінстерського абатства.

Навколо монаршої труни, яку поволі везли на лафеті крізь похмуру січневу мряку під тужливу мелодію труб та шотландських волинок, так само поволі, зі зброєю наперевіс крокували лейб-гвардійці у високих ведмежих шапках.

У такий спосіб вони відгороджували лафет від решти учасників похоронної процесії та люду, що попри собачий холод заповнив собою у цей день тротуари — ніде яблуку впасти.

Не тільки Лондон — уся Велика Британія, кожен британець віддавав останню шану своєму королю.

Услід за лейб-гвардійцями та «коробками» британських моряків і солдатів повільно тяглася траурна чорна карета з королівськими гербами — у ній їхали вдова та молодші діти покійного Георга V. Далі йшли представники монаршої родини — вчорашній принц Уельський, Едуард, проголошений новим британським монархом, та його брат, принц Георг у військових строях, міністри, воєначальники та іноземні дипломати, спеціально прибулі на траурну церемонію представники іноземних урядів.

Слідом вели королівського білого коня — єдину світлу пляму на тлі цього скорботного і похмурого дня.

— Ч-ч-чорт… — так само тихо, майже на вухо Маркові вилаявся Флемінг. — Я промерз до кісток, упокій, Боже, душу нашого доброго короля! Зараз би із задоволенням хильнув бренді або чого й міцнішого…

— Мусите потерпіти, мій друже. Ще трохи. Отак, одним махом, ми з цього натовпу не виберемось, — пошепки відповів Марко, — та й зважаючи на те, що сьогодні королівський похорон, найближчі ресторації та паби зачинені, лондонці у жалобі — нікуди не потрапимо.

— Я знаю, — похмуро відповів Флемінг, — і від цього мені ще гірше.

Він шморгнув носом і щільніше заправив біля горла тепле кашне.

— Потерпіть, відігрієтеся вже у мене вдома, — проказав Швед незворушно, наче й не відчував холоду й гидкої мряки.

Поміж натовп і високі шапки лейб-гвардійців він намагався розгледіти тих, хто слідував за катафалком.

Серед трикутних військових головних уборів та аристократичних чорних циліндрів Маркову увагу одразу привернули дві голови. Ті, кому вони належали, йшли наче й з усіма, однак трималися трохи відсторонено і вирізнялися своєю інакшістю.

Один — приземкуватий літній чоловік у темному пальті не по сезону й капелюсі щулився від холоду