Читати книгу - "Таємниця Чорного Дракона. Світ Білого дракона, Аманді Хоуп"

Я прокинулася посеред ночі від неприємного тягнучого почуття в грудях. Відчуття втрати було таким сильним, скільки не крутилася, так і не змогла заснути знову. Довелося підніматися та тягнутися на кухню.

Прокрадатися навпомацки і в темряві.

Братик постелив своєму другові у залі на дивані. З вікна падало примарне світло від ліхтарів, мимоволі глянула на сплячого. Він лежав на спині, обіймаючи однією рукою меч, наче дівчину.

«Ось чудик!» Мимоволі згадалися картини із середньовічними лицарями, їх теж усюди зображали зі зброєю.

Зачинила за собою тихенько двері, намагаючись не розбудити гостя. Інтурист у нашій квартирі лише один вечір, а вже стільки клопоту з ним. Навіщо Ванька його додому притяг? Міг би розмістити в готелі, наче не бідний товариш, он скільки їжі накупив, всієї моєї місячної зарплати не вистачить.

Увімкнула світло на кухні та поставила чайник на плиту. Кажуть, добре молоко з медом випити, якщо безсоння турбує, тільки нема його в нас. Чоловіки не подбали про це, зате вина прикупили кілька пляшок, різного м'яса, сиру та фруктів. Відкривши холодильник можна знепритомніти від великої кількості продуктів, наш бідний біленький агрегат стільки ніколи і не бачив у своїх надрах.

Витягла мандарин, вони вже не такі бажані, як на Новий рік, але краще, ніж практично несмачні яблука. Мені, що звикла до фруктів і ягод із бабусиного саду, супермаркетівські зовсім водянистими і ніякими здаються.

Забралася на підвіконня і почала меланхолійно звільняти від кірки соковиту м'якоть.

Ниючий біль у грудях не минав, немов передчуття біди. То якось обтяжливо на серці, а чому зрозуміти не можу. Начебто все нормально. Усі живі та здорові. Одне турбує - втрата пам'яті про три тижні життя. Може, від цього так погано?

Навіть Сергій мені здався зовсім не рідним, а якимось чужим, далеким, хоч я й намагалася ігнорувати це відчуття, але воно дедалі більше розросталося.

Притулилася чолом до холодного скла.

"Що зі мною відбувається?" - навіть підвіконня мені здається занадто мале, незручно сидіти. Усередині відчула легкий укол, у пам'яті щось майнуло та зникло.

Чайник почав закипати, опустила одну ногу вниз, щоб злізти, та так і застигла, побачивши у дверному отворі друга Ваньки. Однієї миті він дивився на мене таким жадібним поглядом, що кров швидше побігла по венах і серце, пропустивши удар, кинулося відбивати дріб. Почувалася під його поглядом зовсім голою, хоч і була в піжамі, захотілося швидко накинути халатик. Але наступної секунди він дивився вже байдуже, навіть засумнівалася, може мені здалося. Спросоння і не таке привидіться.

- Вас світло розбудило? - запитала гостя набагато ввічливіше, ніж до цього з ним спілкувалася.

Агресія на їхні дитячі вибрики пройшла, та й не в тому я настрої, щоб воювати.

- Ні, - відповів він чесно. – Я чув ваші кроки.

- Вибачте, не хотіла вас потривожити, - посміхнулася ніяково.

Цей чоловічий екземпляр мене дуже бентежив однією своєю присутністю. Коли він зайшов на кухню, простір ніби зменшився, і повітря стало густішим.

- Не хвилюйтеся, - заговорив він також усміхнувшись. - Я чуйно сплю, ремесло таке.

А в мене подих збився, від такої усмішки в будь-кого поїхав би дах.

- Чи будете чай з м'ятою? – запитала аби щось сказати, а не стояти, дивлячись на цього кадра.

- Мабуть! - протягнув гість, але не зрушив з місця, лише окинув мене оцінюючим поглядом з ніг до голови.

«Все-таки треба вдягнути халатик! - подумала, розливаючи по чашках чай. – Цей тип хвилює всі мої почуття, що лише додає тривоги. І в серці туга незрозуміла оселилася!»

- Це тому, що ти більше не належиш цьому світу! - видав несподівано Ванькін друг.

– Що? - різко обернулася, мало не виплеснувши на себе окріп.

- Ти тепер живеш в іншому світі, - вирішив пояснити інтурист, хоча краще б промовчав. – Тому й серце болить. Тобі треба все згадати.

– Послухайте! - сказала втомлено, і поставила з гуркотом чайник на плиту. - Вам самому не набридли ці ігри? Гаразд Іван, він ще зовсім дитина, але ви то доросла людина.

Хотіла ще щось додати, але інтурист несподівано так стрімко та близько підійшов, що всі слова разом вивітрилися з голови.

- Вибачте, що доводиться використовувати такі методи, але я не маю часу… - промовив він незрозуміле і раптово притиснув мене до себе.

Наступної миті вже цілував мене так жадібно і пристрасно, що я не встигла зреагувати і дозволила йому здобути надто легку перемогу.