Читати книгу - "Таємний спадкоємець для Мільярдера, Аріна Громова"

–– Приручати? –– видала з обуренням. –– Я що тобі тварина?

–– Так, Катю, –– посміхнувся. –– Ти кошеня. Мале. Нахабне. Кошеня, яке вічно намагається втекти.

–– Досить, –– поморщилася.

–– Грубість тобі не до смаку, –– хмикнув. –– Ніжність теж?

–– Припини, Дем'яне, –– відмахнулася. –– Ніжність –– це те, що тобі явно не було знайоме. Ні раніше, ні зараз. Та ніколи!

Його погляд мене напружував, але це від цих безсоромних очей нереально сховатися. Байсаров оглядав так, наче обмацував як товар на ринку.

На щастя, незабаром авто знову рушило з місця, і наша розмова більше ніяк не продовжилася. Мені й того, що було, виявилося більш ніж достатньо.

Незабаром я побачила, ми заїхали в елітний район. Безліч особняків, один крутіший за інший. Здавалося, господарі тут міряються тим, хто здатен втілити в життя більше наворотів.

Усередині розливався неприємний холодок. Я навіть поїжилася, усвідомивши, що втекти звідси буде не так просто.

–– Так, кошеня, тікати нікуди! –– ніби прочитав мої думки Дем'ян, схилився і хрипло видав на вухо: –– Від долі взагалі не втекти.

Чим така доля, краще вже ніякої...

Я подумала про це, але вголос нічого не сказала.

Відчинилися масивні ворота і машина проїхала вперед. Особняк Байсарова виявився одним із найбільших, і я цьому зовсім не здивувалася. Дем'ян звик жити з розмахом.

Автомобіль пригальмував, і чоловік відчинив мені дверцята, допоміг вибратися з салону. Я відчувала себе злочинницею, яку взяли під варту. Так, тут було дуже красиво. Багато зелені, доглянута територія. Великі крони дерев скрізь створювали затишну тінь. Дерев'яні альтанки обплітав виноград. Відчувалося, що за кожним кущем тут серйозний нагляд. Я немов потрапила в парк. Навіть трохи розслабилася, побачивши стільки краси. Але практично відразу згадала про те, з якої причини я тут опинилася.

Нічого хорошого не чекає. Треба не милуватися, а думати, як звідси скоріше вибратися на свободу. Я знайду шлях. Обов'язково знайду!

–– Ходімо, –– Дем'ян узяв мене під руку та повів за собою.

Я смикнула плечем, розриваючи контакт, усім своїм виглядом показала, що можу йти без супроводу.

Лише варто було нам опинитися всередині, як почувся пронизливий жіночий голос.

–– Дем'яне, мій рідний! Як же я за тобою скучила.

Я обернулася, і побачила незнайомку. Висока і темноволоса дівчина стрімко наближалася. На її обличчі сяяла широка усмішка.

Вона когось мені нагадала, але при цьому я була впевнена, що ніколи раніше її не зустрічала. Дивне відчуття.

Незнайомка кинулася на шию Дем'яна. І він... обійняв її.

–– Любий, ти змусила мене переживати, –– сказала вона, буквально повиснувши на Байсарові. –– Я стільки разів тобі дзвонила, а ти не відповідав. Потім і зовсім просто відключив телефон.

–– Я був зайнятий, –– уривчасто кинув Дем'ян.

–– Чим? –– вона розсміялася.

І раптом перевела погляд на мене. Підняла брову і поморщилася. З виразу обличчя було очевидно, ця дівчина зовсім не рада тому, що тут я. А потім її очі й зовсім розширилися, коли вона помітила малюка на моїх руках.

–– А це ще хто? –– випалила незнайомка.

Забавно. У мене виникло те саме запитання.

Хто вона? Наречена Байсарова? Коханка? А може взагалі дружина? Я б уже нічому не здивувалася.