Читати книгу - "Невгамовні серця, Ерін Кас "

Серце калатає, руки тремтять, я зачинилася в кабінці туалету й намагаюся заспокоїтися. Наш перший поцілунок…Нереальний, солодкий, довгоочікуваний. Все моє тіло було проти, але я пішла. Якщо він вирішив погратися так зі мною, то це дуже підло й боляче. Адже в мене до нього справжні почуття, які він вже колись розтоптав й посміявся.

Як змогла, привела себе до ладу, все ще відчуваючи тепло його долоні на своїй спині й солодкий присмак поцілунків на губах. Гості мої вже давно розійшлися. Я саме тому й заходила до Андрія, щоб повідомити про це й поїхати додому. Але поруч з ним мої думки та дії не мають спільних намірів.

Я сіла за столик та замовила склянку холодної води. На телефоні пусто. Цікаво, як Аня добралася додому?

Через деякий помітила, як Андрій спускався з другого поверху вже в пальто. Дивився на мене, наче сканував. Я не витримала цього погляду й опустила очі. Мріяла зникнути й позбавитися незручності перед ним. Ніколи так не соромилася та не бентежилася перед чоловіками. Тільки він викликає в мені такі яскраві емоції й відчуття.

— Машо, поїхали додому, — почула над собою його голос.

Я мовчки підвелася й почала збирати подарунки та букети квітів. Андрій допоміг мені в роздягальні одягнути пальто, забрав мої букети й за руку довів до автівки. Я мовчала всю дорогу, він теж, мені чомусь було соромно.

Коли під’їхали до будинку він заглушив двигун й зупинив мене, коли хотіла відчинити дверцята.

— Машо, — почав він, — у Кирила незабаром день народження. Може вигадаємо щось разом для подарунка?

— Можна, — погодилася я.

— Пропоную перемир’я, — простягнув мені руку.

Іншим разом я, можливо, б побурчала, але не сьогодні. Тому потиснула його руку.

— І ще, — знову заговорив, — таке більше не повториться. Вибач за мою нестриманість.

Потім вийшов, допоміг вийти мені, взяв мої букети й подарунки та провів до самісінької квартири. Тільки тоді, коли я відчинила двері, побажав мені доброї ночі й пішов.
А я так і впала на ліжко у сукні, прикрила очі й досі не вірила у те, що відбулося. Як він мене цілував, з якою пристрастю. Як ніжно пригортав до себе. Чудовий день народження. Ніколи не забуду цей поцілунок, найкращий у моєму житті.

Зранку, на телефоні побачила повідомлення від Андрія.

Андрій: Може, подаруємо йому якийсь крутий годинник?

Е ні! Ми подаруємо таке, від чого в мого милого братика волосся стане дибки.

Я: годинник він сам собі купить, подаруємо кота.

Точно! Він їх терпіти не може. У нашої бабусі є кішка, так він і близько до неї не підходить.

Андрій: Ти вже прокинулася?

Я: Дуже смішно. Вже дванадцята.

Андрій: Я думав будеш спати до вечора.

Я: Перемир’я скінчилося?

Андрій: Ні в якому разі. Чому саме кота?

Я: А чому ні? Він живе один, а котик радуватиме хазяїна по вечорах, чекатиме його з роботи.

Андрій: Чим? Подертими меблями?

Я: Які в тебе пропозиції?

Андрій: Окрім годинника?

Я: Так.

Андрій: Поки ніяких. Якщо ти так наполягаєш на тваринці, чому не цуценя?

Я: Гарна ідея, але з ним потрібно гуляти, а Кирило не дуже відповідальний в цьому плані, бо весь час на роботі.

Андрій: Згоден.

Я: Шиншила, рибки, папуга, або цілющі мурахи. Обирай!

Андрій: Ого! Ти що готувалася заздалегідь?

Я: Давай мурах купимо?

Як уявлю обличчя Кіра, аж сміх розбирає. Ото здивування буде, тільки на камеру знімати.

Андрій: Ні.

Я: Зануда.

Андрій: Просто не розумію таких подарунків.

Я: От і обирай сам тоді.

Перемовини ми вели довго. Всі мої пропозиції відкидалися, тільки-но я їх висловлювала, але здаватися не в моїй звичці. Після занять ми зустрілися в кафе, а точніше Андрій зателефонував й запросив на каву.

— Привіт, — підійшла до столика.

— Радий тебе бачити, — підвівся чоловік, щоб допомогти мені сісти.

О, це щось новеньке. Раніше зі мною ніхто не панькався.

— Що вирішила?

— А хіба я одна маю вирішувати? Зробити спільний подарунок було твоєю пропозицією.

— Якщо тебе цікавить моя думка, то я проти тваринки, взагалі.

— Це я вже зрозуміла, — відповіла спокійно, бо мала план як вмовити чоловіка.

— Подарунок має бути корисним.

— А от я б не відмовилася від котика.

— Хоч зараз можемо поїхати й купити тобі. До речі, мені приємно, що ти носиш мій подарунок, — його погляд впав на мою руку.

Блін, не потрібно було вдягати браслет.

— Так, симпатичні мишки. То що ми вирішимо?

Чоловік нічого не відповів, лише задоволено посміхнувся, думаючи про щось своє.

— Ось подумай, як гарно отримати такий подарунок. Маленьке кошенятко, яке буде повністю залежати від тебе, — не відставала я.

— Так, хотів би я отримати таке кошенятко, яке буде слухатися, — подивився на мене.

— У Кирила все є, а те чого немає, він в змозі собі купити. На щастя, не бідний. А котика він точно не купить, бо це відповідальність, але зрадіє, якщо ми подаруємо.

— Ну не знаю, — почав вагатися чоловік.

— Ну, будь ласочка, Андрійчику, мені так хочеться подарувати йому котика, — склала руки у жесті, що благає.

— Машо, коли ти просиш, я не можу встояти, — серйозно відповів.

— Ти впевнена, що він зрадіє такому подарунку?

— Аякже! – вигукнула, задоволена своєю перемогою. – Він обожнює котиків.

— Добре, маленька, вірю тобі, — відповів, але якось з підозрою на мене подивився.

— Ось дивися, — дістала з сумки телефон. – Я тут подивилася й обрала породи, які подобаються.

Він підсів ближче й ми подивилися фото та почитали інформацію про породи. Зупинили вибір на Британському висловухому.

— Ти ж купиш все необхідне, а я візьму у тата гроші й потім віддам.

— Нічого не візьму, мені потрібна була від тебе ідея.

— Мені незручно.

— Не вигадуй, це дрібниці.