Читати книгу - "Тіні червоного місяця, Кулик Степан"

А воно мені потрібне? Отримати ворога на рівному місці?

Втім, це я так бурчу. Через банальні лінощі, що накотили після дрімоти. Насправді, думка про те, що я проводжатиму до дому молоду і, чого там, симпатичну дівчину, дуже приємна і нехай у мене трохи... не той вік, щоб, ух... Все одно, загалом, ситуація хвилює уяву. Зрештою, я ж письменник. І що-що, а уява у мене прокачана на максимум. Можливо, дівчина навіть візьме мене під руку і притиснеться... а там є чим притиснутися...

Зазвичай примхливий кавник цього разу комизитися не став. Мабуть, теж перейнявся. Або розгубився. Не суть, головне, я попив кави без будь-яких несподіванок і навіть цукор виявився без сторонніх домішок.

Та що там кавник — дощ і той припинився, а хмари, що висіли весь день над містом, зникли, наче й не було. Навіть потеплішало по-літньому. Одне тільки псувало враження від очікуваного приємного вечора — місяць, що саме виповзав на небо.

Величезний, ніби в півтора рази підріс за останній час. І все такого ж моторошного, пурпурово-кривавого кольору. Що найбільше нагадує криваву рану у тілі Всесвіту. При цьому світла оновлений братик сонця відкидав так багато, що за гарного зору на вулиці цілком можна було читати газету. Ось тільки залишатися просто неба, без необхідності, не було ні найменшого бажання. Оскільки вистачало всього якихось десять-п'ятнадцять хвилин, щоб виникло відчуття тривоги, паніки і несвідомого страху.

Отож, ось уже третій тиждень, як із настанням вечірніх сутінків вулиці міста практично пустіли.

Вийшовши з дому, я мимохіть зіщулився і ледве втримався, щоб не повернутися в квартиру. Добре, магазин поряд.

Встиг вчасно. Дівчата саме опускали жалюзі, що закривали зовні двері та вітрину.

— Добрий вечір, допомогти?

— Ой! — підстрибнула більш вразлива напарниця, Віра. — Фу, налякали… Що ж ви так підкрадаєтесь?

— Вибачте. Не навмисно.

— Біжи вже, — відпустила подругу Лариса. — Я сама закрию.

— Еее… — почала та. Потім глянула на мене, на Ларису. Гмикнула багатозначно і кивнула. — Зрозуміла. Не дурна. Гарного вечора… — розвернулась і дрібно зацокотіла підборами по бруківці.

— Щиро кажучи, до останньої миті не була певна, що ви прийдете… — Лариса закрила останній замок, кинула ключ у сумочку, а потім впевнено підхопила мене під руку. — Дякую. Якщо чесно, мені дуже приємно.

Ледь натиснувши на передпліччя, дівчина розвернула мене в потрібний бік, спритно прилаштувалася збоку і... о, чорт!.. дійсно притиснулася до мене так, що навіть крізь одяг відчувався жар молодого, пругкого тіла.

Трясця… Ні, з цим рішуче треба щось робити. Поки не пізно.

— Ларисо, тобі скільки років? — язик опирався, але я не збирався зупинятися. Вузли треба рубати відразу, бо потім хрін розплутаєш.

— Тридцять два, — спокійно відповіла дівчина, навіть не намагаючись кокетувати. Мовляв, питати жінку про вік, моветон.

— А мені шістдесят. Уловлюєш різницю?

— Мені ж тебе не варити… — пирхнула дівчина. — Вибач…

— Якби ж то варити, — зітхнув я. — І балакати не було б про що.

— Михайле… перестань, — м'яко і якимось незвичайно грудним голосом промовила Лариса, поклавши мені на руку теплу долоню. — І не накручуй себе. Гаразд? Ми просто гуляємо... А як воно там далі складеться, навіщо загадувати. Мені приємно... Тобі, сподіваюся, теж. То навіщо зайві слова? Краще розкажи якийсь анекдот. Або смішний випадок із життя. Ти ж письменник. Мусиш вміти розповідати різні байки.

— Писати… — машинально виправив я.

— Що?

— Вміння викладати складно думки на папері та ораторське мистецтво — трохи різні речі. А вішати дівчатам локшину на вуха я й у молодості не дуже вмів.

— Справді? Ну, і нехай, — махнула рукою Лариса. — Давай тоді просто помовчимо.

Але довго мовчати вона, схоже, не вміла. Оскільки вже через якихось десять кроків, мерзлякувато зіщулилася і подивилася вгору.

— Як думаєш, це жахіття колись закінчиться? А то в мене від нього аж мурашки по шкірі. Весь час здається, ніби хтось згори дивиться.

— Не знаю… Але можу заспокоїти. Ще древній цар Соломон сказав: «Минає все. І це теж минеться».

— Скоріше б. Люди реально божеволіють. Та ти й сам сьогодні бачив. Мало не вбили хлопця. Через дурну пачку цигарок. А що в місті коїться… Швагро як із чергування прийде, як почне розповідати. Хоч вуха затикай. Уявляєш, третього дня один псих молотком забив на смерть тещу, дружину та трьох дітей. Через те, що його улюблена команда програла. Спершу викинув у вікно телевізор, а потім...

— Психів завжди вистачало, — знизав я плечима. В молодості підробляв на швидкій, тож і бачив, і наслухався. Ще й не таке витворяли. Під синькою чи хімією.

— Не скажи… — не погодилася Лариса. — Воно, звісно, вистачало… Але щоб отак, масово, раніше не було. А зараз кожен другий вовком дивиться. Того й гляди, у горло вчепиться. Я вже навіть Вірі сказала, щоб здачу всю до копійки видавала. Ну на фіг…

Я хотів щось відповісти, але тут метрів за десять перед нами ніби матеріалізувалося три чоловічі силуети. Як там у класика було про кохання, що вискочила ніби з-під землі? Тут і зараз коханням і близько не пахло, а от недоброю аурою повіяло дуже чітко. Трійця відпрацьовано розійшлася в боки, беручи нас у лещата. На якусь мить мені навіть здалися невидимі нитки, що простягнулися від них у наш бік, і зв'язали в одне ціле.