Читати книгу - "Відродження-2, Кулик Степан"

— Цілий? — Сашко кинулась до мене, щойно переступив поріг.

— Та що мені станеться…

Полонянки скупчилися тісною зграйкою біля вікна і з тривогою позирали на мене. Звичайно ж і Сашка, і Хомин більш-менш пояснили їм ситуацію, але для колишніх заручниць, озброєний чоловік тепер усе життя викликатиме несвідомий страх. Ті години, коли вони залишалися повністю беззахисними і в чужій владі, дівчата ніколи не забудуть.

— Все добре. Усе скінчилося. Бандитів більше нема. Ви всі вільні. Можете йти додому…

Дівчата невпевнено переглядалися, почувся шепіт, але з місця ніхто не зрушив. Не вірили. Побоювалися провокації. Мабуть, злидні теж так жартували. А потім хапали найсміливішу і демонстративно карали на очах решти полонянок. Щоби навіть думати про волю та непокору  забули.

— Ви справді вільні, — повторив я ще раз. — Але…

Одна з дівчаток, що вже зробила крок уперед, смертельно зблідла і злякано шарахнулася назад. Таки ці покидьки їх добряче залякали.

— Тихо, тихо… Не треба боятися. Усе гаразд. Я лише хотів сказати, що тих, хто не хоче повертатися додому, ми проводимо в підземний притулок Опору. Там уже багато інших мешканців нашого району. Тож напевно зустрінете сусідів чи знайомих. А ще там безпечно і вдосталь їжі... А головне, вам більше не доведеться здавати кров.

Останні слова викликали найбільшу недовіру. Для покоління, що народилося і виросло після Вторгнення, — а ці дівчата саме з нього, — здавання крові було такою ж непорушною реальністю, як схід і захід сонця. Як те, що після зими настане весна… ну, і таке інше.

Колишні полонянки загомоніли голосніше, і котрась вигукнула із-за спин подружок.

— Брешеш, мабуть. А сам хочеш заманити нас на якусь секретну базу, де нас чекає натовп таких самих відморозків, як ці покидьки. А то й гірше, якщо мужики там весь час сидять під землею. Мабуть, зовсім без баб озвіріли.

— Цікава версія, — розсміявся я. — Але не правильна. По-перше, — як я вже сказав, ви вільні йти, куди забажаєте. А по-друге, — киваю на Горобчика. — Самі подивіться. Ця дівчина прийшла з нами. І що, вона схожа на ту, яка проживає з озвірілими від браку сексу чоловіками?

Це був хороший аргумент. Свіжа, охайно одягнена дівчина вигідно відрізнялася від недавніх полонянок. Напівоголених, розпатланих, брудних. А також, що набагато важливіше і це не можна не помітити, в її очах не було тієї затурканості, властивої всім, чиє життя опинялося в чужих руках.

І дівчата це оцінили. Пом'явшись ще трохи, то одна, то інша — з тих, що трохи старші, почали задумливо поглядати у вікно. Я розумів їх. У дитинстві нам усім здається, що не буває притулку затишнішого і надійнішого за стіни рідного дому. Тільки там, поряд з батьками ти завжди в безпеці… Але одного дня приходять озброєні люди і всього кількома ляпасами вибивають із тебе ці ілюзії. А потім починається пекло... І ти більше не принцеса, не миле янголятко, а дешева річ, якою можуть користуватися всі, хто, коли і як захоче. Бо вони сильніші і озброєні. У тебе навіть імені більше немає, а лише: «Гей, ти! Ходи-но сюди!» І здається, це жахіття не закінчиться ніколи.

А тепер інший чоловік, такий самий чужий і теж озброєний, пропонує йти з ним або повертатися додому. Тобто туди, де одного разу тебе вже не змогли захистити. Невідомість лякає, але й до минулого повернення немає. Як дивитися у вічі батькам, сусідам… які чудово розуміють, що тобі довелося пережити?

— Дівчата… — озивається Сашка. — Я присягаюся, вас більше ніхто не скривдить. Спробуйте… сподобається — залишитеся. Ні — підете, ніхто вас не триматиме. Тільки вирішуйте вже. Немає часу вас вмовляти.

— Добре… — відповідає котрась за всіх. — Ми з вами.

— От і гаразд. Тоді йдіть за мною. Сергій — замикаючий.

Виходжу до приймальні. Оленка сидить за своїм столом і зосереджено складає якісь речі в жіночу сумочку. На вигляд невелику, але, як показує практика, неймовірно містку. Що підтверджує ціла гора різноманітних предметів, висипаних на стіл. Особисто мені, щоб усе це забрати, був би потрібен рюкзак. І то не з найменших.

— Я майже готова, — запевнила поспіхом блондинка. — У мене тут трохи косметики, та й так, по дрібниці. Не залишати ж.

— Згоден. Як закінчиш, спускайся у вестибюль...

Внизу нічого не змінилося. Все та ж барикада, десятки трупів, — добре що з іншого боку, бо довелося б прямо поміж ними йти. Мені все одно, а дівчаткам не сподобалося б. Хоча… Одна із заручниць, тендітна, зовсім ще підліток, у розірваній до пупця футболці, з величезним синцем у половину обличчя, раптом підскочила до одного з небіжчиків і стала розлючено копати його, щось зло вигукуючи.

Подруги кинулися до неї і відтягли убік, заспокійливо обіймаючи та погладжуючи. Дівчина ще якийсь час виривалася, а потім розплакалася і дала себе відвести.

Можливо, на цьому б не закінчилося, дуже вже багато ненависті з'явилося в поглядах дівчат, а обличчя наче одерев’яніли, але тут зовні почувся дивний шум… А потім на футбольне поле приземлився орбітальний модуль Хантерів.

Всі наче заціпеніли. А коли з модуля вибралися два андроїди і вилетіло чотири дрони, дівчата дружно кинулися тікати. На щастя, вибір був невеликий, вірніше — зовсім не було, тільки через гардероб у бік тиру.