Читати книгу - "Король Матіуш Перший"

— Знаю, але не скажу.

— Бач, який фрукт!.. Моя вам порада: не спускайте очей із цього волоцюги. У тихому болоті чорти водяться.

Садівник спересердя грюкнув дверима й пішов.

— Мені піти? — боязко запитує Матіуш, а в самого серце йокнуло: раптом проженуть.

— Хіба тобі у нас погано?

— Добре, але садівник на мене розсердився. Як би у вас неприємностей не було через мене.

— А ти не упирайся. Коли бачив, хто крав, скажи.

Матіуш сумно посміхнувся: то хіба розповіси все, що він бачив.

Настала зима.

— Можна мені в школу ходити?

— Іди, якщо приймуть. Узимку роботи мало.

І Матіуш пішов до школи.

— Приблуда в школу йде!.. Волоцюга йде в школу!.. Жебрак учитися захотів!.. — з криком біжать за ним хлопці.

Матіуш не знає шкільних порядків: входить з усіма в клас, сідає за парту.

— Це моє місце, я завжди тут сиджу.

І за яку б парту Матіуш не сів, звідусіль його женуть і сміються. Потіху влаштували.

— А вчителька тебе записала?

— Ні.

Матіуш стоїть біля стіни, а хлопчаки довкола обступили.

— От дурень! Ну і стій стовпом. Поглянемо, що вчителька скаже..

Продзвенів дзвоник. Усі сіли за парти й чекають.

Входить вчителька:

— А ти хто?

— Марцинек.

— Навіщо прийшов?

— Учитися.

Хлопці покотилися зо сміху, а вчителька спохмурніла.

— Хто його сюди привів?

— Ніхто. Сам прийшов. Улітку корів на вигоні пас.

— І груші крав.

— Він найда.

— Приблуда.

А Матіуш мовчить, ніби його це не стосується. Правда, волоцюга: півсвіту виходив і об’їздив.

Хлопці перебивають один одного, кричать, а вчителька дивиться пильно на Матіуша, немов згадує, на кого він схожий.

— Марцинек, ти бачив мене коли-небудь?

— Ні, перший раз бачу.

— А мені здається, я десь тебе бачила.

— Він приблуда!

— Перевертень!

І знову всі регочуть. Тут відчинилися двері, і в клас влетів директор школи.

— Це що за неподобство?! — заволав він і за вуха виволік двох хлопчиськ із першої парти в коридор. — Ви що, не знаєте, як у школі поводитись? — Пригрозив лінійкою і пішов.

Учителька зніяковіла, от-от заплаче.

— Сідай, Марцинеку, за першу парту. Дайте йому книжку. Ти читати вмієш?

— Умію.

А хлопчаки з пустощів підсовують йому книжку догори ногами.

Матіуш прочитав без запинки.

— Тепер розкажи.

Матіуш розповів своїми словами, але нічого не пропустив.

— А історію знаєш?

— Трішки.

— Розкажи про Павла Завойовника.

Матіуш розповів детальніше, ніж у підручнику.

— Іди до дошки. Пиши задачу.

Але задачу Матіуш розв’язати не зумів.

— Іноземні мови знаєш?

Хлопчаки перестали сміятися, дивляться, роззявивши роти, і мовчать.

А коли вчителька запитала Матіуша про тваринний і рослинний світ тропічних країн і він заговорив, у класі запанувала мертва тиша.

Матіуш дивиться у віконце й говорить, ніби все це перед собою бачить. Пальми виглядають так, а ліани — ось так. Банани солодкі. У фініків кісточки довгасті і гладенькі. Кокосові горіхи — усередині яких — молоко! У носорога паща величезна, і сам він із півкімнати розміром. Дитинчата у них трохи менші. А бувають носороги ще більші.

Матіуш розповів про левів, тигрів, гієн, леопардів, слонів, крокодилів, мавп, канарок.

— Не інакше, своїми очима все бачив. За книжкою так не розповіси, — перешіптуються хлопці.

XXVIII

Учителька полюбила його, а хлопці ставляться до нього насторожено, недовірливо. І так, і отак пробують під’їхати. То пожартують і чекають, розсміється він чи ні. То штовхнуть і чекають, чи дасть здачі. У друзі набиваються, щоб вивідати, хто він такий. І вичікують, коли ж він викаже себе.

— Та ти не бійся! — підбадьорюють вони його. — Учителька добра, не те, що вчитель.

Слово «добра» вони виголошують поблажливим тоном, ніби це недолік, а не достоїнство.

Коли чергова спроба привернути Матіуша на свій бік не вдається, хлопці, втративши терпіння, цідять крізь зуби:

— У, приблуда!

Матіуш чує, як вони бурмочуть собі під ніс: «тихоня», «святенник», «підлабузник», «дівчисько», і згадує канарку та її побратимів — вільних птахів.

«Вони теж її не розуміли».

Учителька помічає: у класі відбувається недобре, але сподівається, що врешті-решт хлопці звикнуть до новачка. Одного дня хтось навмисне забризкав чорнилом зошит Матіуша. Це переповнило чашу її терпіння.

— Ах ви негідники! — закричала вона, почервонівши від гніву. — Чого ви до нього чіпляєтесь? Із заздрощів, що він більше за вас знає?

— Є чому заздрити — дірявим чоботям! — нахабно сказав син сільського багатія. Йому купили нову шапку, от він і величався.

У класі не любили цього задавалу й ледаря, але зв’язуватися не хотіли: боялися його здоровенних кулачищ.

— Ви за нього заступаєтеся, ніби він ваш жених, — заявив грубіян молоденькій учительці. — А ти чого на мене вибалушився? — прикрикнув він на Матіуша.

— Очі є, от і дивлюся, — відповів Матіуш і злегка почервонів.

— А я не бажаю, щоб ти вирячувався на мене, чуєш? — грізно сказав телепень і зробив крок до Матіуша.

Матіуш примружився. Стоїть у вичікувальній позі.

— Бач, зіщулився, волоцюга!

Матіуш пригадав бійку на безлюдному острові. Як тоді, щось незрозуміле сталося із серцем, головою, руками.

— Ну, чого втупився?

— А ти мені що, дивитися заборониш? — незворушно відповів Матіуш і поклав про всяк випадок руку на парту, ближче до чорнильниці.

— Побитися захотів?

— Ні.

— По пиці отримати хочеш?

— Ні.

— Дивись, дочекаєшся!

— Не дочекаюся.

Учителька квапиться на допомогу, але пізно. Силач схопив Матіуша за чуприну і щодуху саднув кулаком у груди. А потім — раз головою об парту!

— Б’ються! Б’ються! — заволали хлопці, посхоплювалися з місць і тісним кільцем оточили їх.

— Неподобство! Що тут відбувається! — У клас із перекошеною від злості фізіономією увірвався директор. — Ось до чого ви їх розпустили! Учні вже б’ються у вас на уроках! У мене й без ваших шибеників вистачає клопотів!

Матіуш звів брови, заклав руки за спину й уважно слухає. «Треба допомогти вчительці», — вирішив він.

Порядок був відновлений, і урок продовжувався. Після дзвоника Матіуш прочинив двері у вчительську і запитав:

— Можна увійти?

— Тобі чого, Марцинеку?

— Дозвольте мені, будь ласка, зробити одну річ, а то я перестану ходити до школи. Не хочу, щоб у вас через мене неприємності були.

— Що ж ти хочеш зробити?

— Це секрет.

Увійшов директор і накинувся на Матіуша:

— Ти що тут робиш? Хіба ти не знаєш, що учням сюди вхід заборонено?

— Це неабиякий хлопчик, — боязко сказала вчителька, коли за Матіушем зачинилися двері.

— У вас усі неабиякі, — директор глумливо засміявся. — Один — талановитий художник, інший — видатний математик. А