Читати книгу - "Непосидючі покійнички"

— Відмажеться!.. Скаже, що приятель попросив за його шльондрою-дружиною прослідкувати. Мовляв, у неї з нашим капітаном амури. От він по доброті своїй душевній і видивлявся — з вечора до ранку. І що ти йому зробиш?

— А й точно, що нічого. Ну, хіба що по громадській лінії, там, на роботі…

— Солі йому на хвоста насиплють по громадській лінії. Ти ж знаєш, що у нього за робота. От якби він був з інтелігенції, то інша справа. А так, вважай — пролетаріат, котрий цю інтелігенцію обслуговує.

— Н-да, проблема.

— Слухайте, хлопці, а може, він ліквідатор?

Від автора:

Перепрошую читачів, але мушу нагадати, що все це відбувалося в семидесяті роки, задовго до Чорнобильської катастрофи. Тому термін „ліквідатор“ до 1986-го року мав зовсім інше значення.

Олекса Сирота:

У кабінеті раптом запала тиша. Діди перезирнулися, а Старий демонстративно почав розминати чергову цигарку. Нарешті той, котрого обізвали Лимонадним Джо, іронічно кинув:

— Не лякай малого! Ти йому ще про спальний вагон розкажи або про „Чорну кішку“. Тоді точно вночі в постіль напудить.

— Можна подумати, що ти все життя не за бандитами ганявся, а ляпалом служив у політвідділі. Думаєш, як про це ніде не пишуть, то ніхто й не знає?

— Я не думаю, я кажу, як є.

— То ж то й видно, що кажеш не думаючи.

— Товариство, тихо! — це вже Старий втрутився. — Ви ще побийтеся при молоді. Казав же — не варто стільки пити.

— А чого він казочки розповідає?

— А ти знаєш, які люди ці казочки мені розповідали? Ти їм у підметки не годишся.

— А з твого язика тільки портупеї робити!

— Цитьте, кому кажу! — тут уже Старий не просто вигукнув, а ще й кулаком по столу гахнув, не забувши при цьому притримати вільною рукою фляжку. — Що, хіба не правда? Чи злодійські суди теж хтось вигадав? Чи хіба блатняки ніколи своїх не прибирали, наприклад, за зраду?

Дід-скептик мусив погодитися, хоча і з видимою неохотою.

— Коли це було! Тих суддів давно вже кісточки зітліли по БАМЛАГам та іншим Магаданам. І потім, хто вбивав? Шістки, котрі в „три зірочки“ програвали. І самі за це йшли „під дієз“. А щоб зараз таке? Та ну!

Той, котрий пом’янув „ліквідатора“, теж не схильний був загострювати розмову.

— А я хіба що? Я ж не кажу, що вони у нас табунами бігають, оті ліквідатори. Може, й залишився якийсь… мамонт. Щодо „шісток“, котрі в таборах у карти програвалися, так то в зонах. А на волі, пригадайте, хіба не знаходили ми авторитетів ще тепленьких, але вже… І жодної дірки, жодного синяка. А людина мертва. Хто тоді слідство вчиняв? Це ж не ударник з заводу „Транссигнал“, а злодій-рецидивіст. Помер — і кат з ним. Прокуратурі легше!

— Знаєш, якби цей Музикант блатних прибирав, нехай навіть колишніх, то я ще у твою версію про мамонта, може б, і повірив. Але ж ні — він за ментом ходить. Чого раптом?

— А то вже, хлопці, не нашого розуму справа. Нехай у цьому лайні наш партизан плаває разом зі своїми цуценятами. Ми свою справу зробили. І ще зробимо, як попросять. Із превеликим задоволенням і навіть надурняк.

— Попрошу, попрошу, товариші ветерани. От просто зараз. Хто Петровича підмінить? Кидайте на пальцях. Бо його цуцик уже всю огорожу навколо кортів обпісяв. Пора собаню додому вести.

— Умовив. Є пропозиція. Нехай молодь доп’є. За старше, так би мовити, покоління і його здоров’я.

Всупереч слабкому спротиву Старого, мене таки змусили допити. Це у них так називалося. Бо самогонка, як потім з’ясувалося, мала не сорок і навіть не сорок п’ять градусів, а всі дев’яносто.

І відрізнялася від чистого медичного спирту лише тим, що проходила через горло, як вода, не викликаючи судоми. І вибухала вже в шлунку. Зараза!

Як ти розумієш, ніякої роботи того дня у мене вже не було. Старий особисто вивів мене через чорний хід у двір і здав охороні, аби відвезли додому.

— Буде пручатися — прив’яжіть до ліжка. І почергуйте про всяк випадок на кухні, доки остаточно не засне. Бо знаю я цих — молодих і революційних. Коли тверезий, не допросишся щось зробити. А як переп’є, то одразу на подвиги рветься, мов той броненосець „Потьомкін“.

Коли через добу я прокинувся, то зі здивуванням виявив, що голова у мене не болить, думки працюють у правильному напрямі, тільки руки трішки тремтять і коли ходиш, чомусь вліво заносить.

Коли я доповів Старому про наслідки реакції на дідівський „лимонад“, він задоволено всміхнувся:

— Сирота, ти навіть не уявляєш, чим