Читати книгу - "Обіцяю бути твоєю, Адалін Черно"

Проводити час із Ромочкою мені одночасно й добре й ріже по хворому. Вчергове усвідомлюєш свою неспроможність як матері й розумієш, що ніколи не зможеш подарувати таке диво коханому чоловікові. Та і взагалі не народиш навіть для себе.

Ромка, мабуть, помічає мій стан, тому що починає вередувати. Кажуть, діти відчувають настрій дорослих, тому припиняю думати про сумне й щосили починаю грати з ним, розважати його. Анжеліка приїжджає додому тільки надвечір, приймає душ, після чого приходить у вітальню з пакетами.

— Нумо розпакуємо? Я стільки обновок Ромці придбала і про тебе, до речі, теж не забула, — вона підморгує, мені ж стає ніяково через те, що я вважала її справжнім стервом.

Її реакцію цілком можна пояснити й зрозуміти, але це ж не означає, що ми не зможемо порозумітися, хоча… я чудово розумію, що це неможливо. Щойно вона зрозуміє, що і в мене до Богдана сильні почуття, розізлиться. І ще ж невідомо, як усе буде далі. Так-так, мрійлива дурепа в мені й досі вірить, що Богдан її пробачить і все буде як раніше.

Коли ми влаштовуємося у вітальні, Ліка береться за розпакування пакетів.

— Це тобі, — простягає Ромці невелику коробку з іграшкою у вигляді тигреня. — Іди до тітки Лєри, вона відкриє.

Ромка незграбно шкандибає до мене і простягає коробку. Я швидко даю раду з упакованням і простягаю іграшку йому назад. Рома відразу з нею розбирається, тицяє на кнопки, які я навіть і не помітила. Вчергове дивуюся його кмітливості. Він такий розумний хлопчик, мені здається, що не за віком розвинений, щоправда, я зовсім не знаю, якими мають бути діти в цьому віці.

— Так, а ось це тобі, — простягає мені Ліка пакет із логотипом брендового магазину.

Бачачи моє замішання, вона закочує очі й каже рішучіше:

— Бери вже, я хочу вибачитися за те, що дозволила собі так із тобою розмовляти. Дозволь мені загладити провину.

— Лік…

Мені стає недобре, особливо через те, що я попри її доброзичливість не збираюся відмовлятися від Богдана. Не хочу позбавляти себе щастя, навіть якщо доведеться розбити сім’ю, яка почала склеюватися. Це завдання було значно простішим тоді, коли Ліка говорила ті гидоти, ніж тепер, коли вона дивиться на мене доброзичливо.

— Ну ти чого? Візьми, будь ласка!

І я не можу відмовити. Страшенно хочу, але як це зробити, коли вона пішла до мене з усією душею, вибачилася, спробувала налагодити стосунки. Потрібно бути останньою сукою, щоб це не оцінити. Тому я приймаю подарунок з усмішкою. Дякую їй за те, що вона не забула про мене й дістаю з пакета плаття. Воно начебто цілком звичайне, але досить симпатичне, те, що потрібно, щоб носити щодня в умовах ув’язнення.

— Я подумала, що тобі знадобиться одяг, — каже Ліка. — Помітила, що ти приїхала практично без нічого.

Я киваю. Не наважуюся сказати їй, що Богдан дав мені картку й дозволив витратити купу грошей на шопінг. Та й не буду я нічого витрачати. Візьму тільки найнеобхідніше.

— Це, до речі, теж тобі, — Ліка пхає мені в руки білизну від відомого бренду. — Бери, бери, у них акція була, якщо взяти 2 комплекти, третій у подарунок. Тож тобі я взяла безкоштовно.

Я чудово розумію, що Ліка імовірніше за все бреше і взяла цей комплект за непристойно високою ціною, але все ж не можу відмовитися. Зі змінної білизни в мене пара бавовняних трусиків, а перед Богданом хочеться виглядати ідеально. Після таких думок починаю ненавидіти сама себе. Жінка, яка народила Богдану дитину і сподівається на нормальні стосунки з ним, дарує мені білизну, а я думаю, як буду спокушати в ній її коханого чоловіка.

Відчуваю до себе огиду, через що навіть не можу нормально порадіти гідному комплекту. А він справді чудовий. З якісного матеріалу, із широким мереживом і зручною застібкою попереду.

— Там стільки всього було, — каже вона. — Могла б — весь магазин скупила б.

Я усміхаюся й відволікаюся на Ромку, який приносить мені іграшку й щось показує. Я не зовсім його розумію, але відразу ж втручається Ліка.

— Він вимкнув іграшку й не знає, як її ввімкнути, — пояснює мені. — Давай мені, синку, — звертається вже до сина.

Я в цю мить почуваюся нікчемною. Навіть не зрозуміла, чого хоче дитина, хоча якось провела з ним весь день.

Після перегляду подарунків, ми вирушаємо вечеряти. І тільки потім я йду приміряти комплект, до якого, як виявилося внизу, додавався халат. Я вдягаю мереживну білизну, накидаю зверху коротенький халатик і почуваюся жахливо. Я маю чудовий вигляд попри те, що на моєму тілі все ще є пластирі й шрами, але… Я справді збираюся так вчинити з Богданом? Відібрати в нього можливість, другу спробу стати непоганим батьком?

Від роздумів мене відволікає стукіт у двері. Чомусь думаю, що це Ліка. Нагадую собі не забути ще раз їй подякувати, але з того боку дверей стоїть Богдан. Його погляд миттєво сканує мене з ніг до голови, після чого він проголошує:

— В кабінет до мене, швидко.

Я здивовано киваю й тупцяю за ним слідом. Озираюся, чи немає там Ліки. Чорт його знає, що вона подумає, якщо побачить мене в новій білизні, яка йде за чоловіком, з яким вона збирається пов’язати життя. Втім, яка мені різниця? Я егоїстично вирішила, що піду на все щоб повернути його. У нас усе було чудово. І якщо ми знову будемо разом, не думаю, що це якось вплине на його ставлення до сина.