Читати книгу - "Шістка воронів"

Ніна зганьбила його ім’я, але зробила це, щоб захистити від своїх людей. Вона зробила йому боляче, але потім спробувала зробити все, що могла, аби все стало на свої місця. Ніна показала йому тисячею різних способів, що вона гідна, сильна, великодушна й людяна, можливо, навіть виразніше людяна, ніж усі, кого він узагалі знав.

І якщо вона була такою, то навряд чи природа Гришей базувалася на злі. Вони були такими ж, як усі, — сповненими потенціалу робити велике добро й також завдавати великої шкоди. Якби Матаяс вирішив ігнорувати це, він перетворився б на монстра.

— Ви навчили мене багато чого, — сказав хлопець. — Навчили мене цінувати гордість і силу. Дали мені знаряддя для помсти, коли воно було мені найбільш потрібне.

— І завдяки цим знаряддям ми збудуємо визначне майбутнє, Матаясе. Час Фієрди нарешті настав.

Матаяс теж обійняв наставника.

— Я не знаю, чи помиляєтеся ви щодо гришників, — сказав він м’яко. — Я лише знаю, що ви помиляєтеся щодо Ніни.

Він стиснув Брума міцніше, використавши захват, який вивчив у лунких тренувальних залах фортеці дрюскеле, у залах, які він уже ніколи не побачить знову. Матаяс тримав Брума, поки той слабко намагався боротися й врешті його тіло ослабло.

Коли хлопець пішов геть, Брум занурився в глибини несвідомого, але Матаяс не думав, що йому здалося, що на обличчі в командира застиг гнів. Хлопець змусив себе запам’ятати його. Він справді мав зберегти в пам’яті цей вираз. Зрештою Матаяс лише зрадник і зможе впоратися з цим тягарем.

Увійшовши до велетенської танцювальної зали, Матаяс і Каз причаїлися в тінистому затишку біля сходів. Хлопці бачили, як увійшла Ніна у своїй химерній сукні з мерехтливої луски, і тоді Матаяс помітив Брума. Шок від зустрічі з живим наставником супроводжувався жахливим усвідомленням того, що командир дрюскеле переслідував Ніну.

— Брум знає, — попередив він Каза. — Мусимо допомогти їй.

— Будь розумником, Гелваре. Ти можеш урятувати її й витягти до нас Юл-Баюра.

Матаяс кивнув і змішався з натовпом.

— Порядність, — почув хлопець, як пробурмотів позаду нього Каз, — як дешевий одеколон.

Матаяс перехопив Брума біля сходів.

— Сер…

— Не зараз.

Хлопцеві довелося просто заступити йому дорогу.

— Сер.

Тоді Брум зупинився. Спочатку на його обличчі з’явилася лють від того, що довелося зупинитися, потім зніяковілість, потім зачудована недовіра.

— Матаясе? — прошепотів він.

— Прошу, сер, — сказав Матаяс поспішно. — Дайте мені хвилинку, щоб усе пояснити. Тут є Гриша, яка запланувала вбити цієї ночі одного з ваших в’язнів. Якщо ви будете терплячим зі мною, я поясню план і як його можна зупинити.

Брум зробив знак іншому дрюскеле спостерігати за Ніною і, наче пастух, повів Матаяса до ніші під сходами.

— Розповідай, — наказав чоловік, і Матаяс розповів йому правду — неприкрашений її шматок: як він вибрався з корабельної катастрофи, як ледь не втопився, про Нінине звинувачення в работоргівлі, про ув’язнення в Пекельних Воротах і обіцянку помилування. Звинувачував в усьому Ніну й словом не згадав про Каза чи інших. Коли Брум поцікавився, чи Ніна виконувала місію самотужки, він просто відповів, що не знає.

— Вона вірить, що я чекаю, щоб провести її через секретний міст. Я втік, щойно зміг, і пішов на пошуки вас.

Частина його обурювалася через те, як легко злітає з уст брехня, але він не залишить Ніну на милість Брума.

Тепер він дивився на командира, котрий спав із розтуленим ротом. Однією з якостей, які він найбільше поважав у наставникові, була його нещадність, те, як він волів робити жорстокі вчинки заради спільної справи. Але насправді Брум отримував задоволення від того, що робив із гришниками, що радо зробив би з Ніною й Джаспером. Можливо, ці жорстокі вчинки ніколи не були для командира такими складними, як для Матаяса. Вони були не священним обов’язком, котрий неохоче виконували заради Фієрди. Вони були радістю.

Матаяс стягнув головний ключ із Брумової шиї й затягнув чоловіка до порожньої камери, притуливши в сидячому положенні до стіни. Хлопець ненавидів те, що мусить залишати командира тут. Чоловік сидів, схиливши підборіддя на груди, незграбно розкинувши ноги й втративши всю гідність. Хлопець ненавидів думку про те, яка ганьба впаде на чоловіка, на воїна, котрого зрадив той, кому він довіряв. Він добре знав, як це боляче.

Матаяс швидко притисся чолом до Брумового лоба. Він знав, що наставник не почує його, але все одно промовив ці слова:

— Життя, яким ви живете, ненависть, яку ви відчуваєте, — це отрута. Я вдосталь її напився.

Хлопець зачинив двері камери й поквапився коридором до Ніни, до чогось значно більшого.

36

Джаспер

Б’Є ОДИНАДЦЯТУ

Джаспер чекав біля бійниці в стіні. Це був притулок для снайпера, ідеальне місце для такого хлопця, як він. «Що ми робитимемо?» — розмірковував він. Але його кров вирувала, гвинтівка висіла на плечі, світ знову сповнився сенсу.

То де ж вартові? Джаспер чекав, що вони миттю забіжать до внутрішнього двору, щойно вони з Віланом активують Чорний Протокол.

— Я впорався! — крикнув позаду нього крамарик.

Джасперові геть не подобалося, що потрібно було залишити вигідну високу позицію, перш ніж вони зрозуміють, проти чого виступатимуть, але часу було обмаль, а їм необхідно було потрапити на дах.

— Гаразд, ходімо.

Вони збігли вниз сходами. Коли хлопці вже збиралися вибігти з арки караульного приміщення, до внутрішнього двору заскочило шестеро вартових. Джаспер рвучко зупинився й витяг руку.

— Повернися, — наказав він Віланові.

Але хлопчик показував на щось з іншого боку двору.

— Дивись.

Вартові рухалися не в напрямку караульного приміщення; уся їхня увага зосередилася на чоловікові в одязі оливкового кольору, котрий стояв поруч із кам’яною брилою. «Ця форма…»

Жінка пройшла крізь стіну. Постать, зіткана з миготливого туману, котра з’явилася позаду незнайомця, була убрана в такі самі оливкові шати.

— Плинороби, — сказав Вілан.

— Шуанці.

Вартові відкрили вогонь, і Плинороби зникли, а потім знову з’явилися перед солдатами й підвели руки.

Охоронці закричали й покидали зброю. Навколо них пульсувало червоне марево. Воно ставало густішим, а вартові лементували. Здавалося, що їхня плоть всихається просто на кістках.

— Це їхня кров, — здогадався Джаспер. Жовч підступила до горла. — Усі святі, Плинороби випускають із них кров. Їх вичавили до останньої краплі.

Кров збиралася в мінливі калюжі з нечіткими контурами людських тіл, ширяла в повітрі слизькими тінями, мокрими