Читати книгу - "Останній заколот"

можуть знайти її, і Єдиневський, сховавшись за черговим пам’ятником, витягнув з конверта лист, розжував і не без зусилля проковтнув. І тут же подумав: навіщо вчинив таке? Якщо депеушники справді знають про тайник, вони знайдуть у ньому пакет з доповідною начальника Новоград-Волинського гарнізону, а це — беззаперечний доказ… Проте тайник можуть і не знайти. Шанс мізерний, та все ж шанс…

Треба тікати, не датися, замести сліди, зникнути, розчинитися, вознестися на небо, як Ісус Христос. Бо за шпигунство покарання одне — розстріл, і Єдиневський, побачивши, що один з депеушників намагається відрізати йому шлях до відступу, вистрілив у нього, та знову не вцілив. Лишилося тільки три набої, либонь, слід було б знайти надійне прикриття й спробувати відбитися від переслідувачів, підстрелити хоча б одного з них. Але Сергій Павлович уже запанікував, він пустив кулю у найближчого й побіг, перестрибуючи через могили, до цвинтаревої огорожі — вона мала бути вже зовсім близько.

Однак його почав випереджувати другий денеушник, Єдиневський вистрілив і в нього, та серце калаталося, рука не слухалася — промазав — тепер у нього в барабані лишився тільки один набій, і Сергій Павлович подумав: для себе — все одно вихід єдиний, то краще самому…

Він зробив відчайдушний стрибок через канаву, котра трапилася на шляху й відчув біль у нозі, упав, спробував підвестися, та нога не слухалася: зламав чи вивихнув.

Отже, єдиний вихід…

Єдиневський приставив дуло нагана до скроні, лишалося тільки натиснути на гашетку, Сергій Павлович заплющив очі, смертельний морок уже обгорнув його — він покінчить рахунки з життям сам і не дасться живим у руки ворога…

Та нараз подумав: а якщо депеушники все ж не докопалися до тайника? Він улаштований так ловко, що можна вік ходити навколо й нічого не помітити. Тоді проти нього нема ніяких доказів, і він тікав, відстрілюючись, вирішивши, що його переслідують грабіжники. Здається, навіть загорлав там, на алеї, “грабують!..”.

Якщо ж навіть знайдуть пакет і віддадуть під трибунал, все ж лишається якийсь шанс: можуть не розстріляти, а дати великий строк, усе ж існує якась надія, а тут — жодної…

І Сергій Павлович підвівся — дивлячись, як набігають на нього переслідувачі, викинув наган у кущі, підвів руки вгору й крикнув:

— Не стріляйте, я здаюсь!

38

Увечері почав накрапати дощ. Вовк одягнув брезентову куртку, насунув каптур на чоло і вийшов на вулицю. У Длугопольського вечеряли: звичайно, з чаркою, але напиватися отаман тепер не давав. І сам пив мало — хіба півсклянки самогону за вечір, тільки для апетиту.

Вовк послався на головний біль, і Длугопольський відпустив його. Та й для чого йому тепер прапорщик? Усе обговорено, з’ясовано й вирішено, завтра загін піднімається й рушає спочатку на Довбиш, аби потім, перетнувши шлях з Житомира на Новоград-Волинський, вийти на Іршу й просуватися до Чоповичів.

Вовк прошкував вулицею повільно, немов і справді вирішив провітритися, але роздивлявся уважно — жодна дрібниця не сховалася б від його ока.

Село спало, лише де-не-де світилися вікна. Почувши кроки поодинокого перехожого, гавкали пси, задихалися від люті, брязкаючи ланцюгами, але Вовк, не звертав на них уваги. Навпаки, собаче валування влаштовувало його: хай всі знають, що прапорщик Вовк, заступник командира загону по розвідці, як іменувався тепер, іде додому ночувати.

Ось і кінець села; далі — левада, потім — став, а за ним хутір Романів. Чотири хати на горбочку, і саме до крайньої, що стоїть понад очеретами, й потрібно Вовкові. Дві версти уздовж ставу, всього дві версти, навколо села варта, але ніхто не повинен знати, що прапорщик Вовк уночі виходив з села.

Для чого, можуть запитати, а що він відповість? Отаман наказав нікого не випускати з Трощі, так і буде, називайся хоч Вовком, хоч ведмедем і обіймай будь-яку посаду…

Прапорщик постояв біля крайньої хати, дорога далі забирала круто ліворуч, а просто до ставу в’юнилася стежка. Десь тут, під копицею сіна, мав причаїтися патруль: прапорщик сам поставив тут двох козаків, наказував, аби не спали й пильно дивилися навкруж.

Потім прапорщик пішов на нараду до отамана, “забувши” під копицею торбу із шматком сала та літровою пляшкою самогону. Добре знав хлопців: вранці божитимуться, що нічого не бачили й не знаходили, а пан осавул, як називали тепер Вовка, забув свою торбу у зовсім іншому місці…

На всяк випадок Вовк ішов обережно й за кілька кроків від копиці зупинився. Почув гучне хропіння й посміхнувся: так і є, хлопці метиковані, прикінчили пляшку, закусили салом і тепер сплять, як божі янголи, либонь, і сни їм сняться янгольські — роззява-єсаул з крилами за спиною, замість хреста — непочата сулія в руці.

Обігнувши став, Вовк видряпався на горб. Саме тут мав починатися хутір, удень Петро обдивився всі підходи до нього, он і розлога дичка, отже — за сто кроків потрібна садиба. Вовк постояв під тином, знайшов перелаз і попрямував до хати. Собаки господар не тримав, й Петро похвалив його за далекоглядність. Вовкові тільки бракувало лютого пса: собаки зчинили б галас, і сусіди могли б поцікавитися, що за нічний гість завітав до Никончука.

Петро постукав у темне вікно, але ніхто не відповів. Вовк хотів перейти до іншого вікна, та двері за його спиною зарипіли й почувся чоловічий голос:

— Хто?

— Ви Семен Никончук?

— Ну, я…

— Від Харитона Симиренка.

Чоловік не здивувався і не затурбувався. Пропустив Петра до хати, запалив свічку, підніс її в руці, розглядаючи прибульця, й запитав:

— Що передав мені Харитон Симиренко?

— Картопля в нього вродила й можете приїхати.

— Власної нема куди подіти, — одповів Никончук і подав Петрові руку. — Сідайте, товаришу, зачекався я вас.

— Завтра, — відповів Вовк, — завтра кінчатимемо з бандою.

— Е-е, — сказав Никончук із сумнівом, — у Длугопольського якесь собаче відчуття небезпеки. Двічі я скакав у Бердичів і двічі приводив у Трощу полк — обидва рази невдало. Востаннє два тижні тому: запізнилися лише на півтори години…

— Усе значно простіше, — пояснив Вовк. — Длугопольський своєчасно дізнавався про маневри нашої кінноти і вживав заходів.

— І ти, товаришу, певен, що завтра не дізнається?

— На всі сто.

— Чому?

— Бо полк піде не до Трощі, а напереріз отаманові. І ніхто, крім командира полку й комісара, не знатиме маршруту. Ну, ще ми з тобою, товаришу Никончук.

— Кажи, товаришу… Не цікавлюся, як звешся, не моя це справа, але кажи все, що потрібно. Передам в акураті.

— Запам’ятовуй, товаришу Никончук, — Петро почав повільно, мов диктував учням: — Банда отамана Длугопольського виходить із