Читати книгу - "Чужинець в Олондрії (ЛП)"

Отож, як бачиш, у мене не було джат, від жодної зі сторін я його не отримала. Це була лише фантазія мого дитинства. Ліхтарі, що світять світляками, доброзичлива Джетнапет, нефритові чаші: до жодної з цих речей я не мала стосунку. Ну, гаразд, сказала я йому. Я тобі вірю. Все це схоже на правду. Я задоволена з того, що не належу до пагорба. Так я йому сказала. Сказала: я завжди знала, що не є однією з вас.

Невдовзі по тому він втратив бажання говорити.

Тіло псуття. Це те, що я собою являю, Джевіку; чи вважаєш ти мене також тілом псуття? Ні, ти так не вважаєш: ти розмовляв зі мною на кораблі, і я відразу помітила у тобі відсутність страху, відсутність забобонів. Чи знаєш ти, щó це означало для мене — розмовляти зі своїм однолітком після всіх тих років? Бо це тяглося роками, понад три роки. Три роки туману, спеки, лихоманки, ізоляції в тілі, яке Айо Кіет проголосив скверною.

Мій батько сказав тоді, що я невинна. Але боги з цим не погодилися. Зрештою, я була дочкою пірата. Я була дитиною печер, жорстокості, страждань, принижень. Несла на собі прокляття зла того темного узбережжя.

Натяки, підшепти. Я пам'ятаю їх, особливо тепер, коли знаю правду. Жорстокість в очах, презирство. Ти й уявити собі не можеш усієї розбещеності Кіему, та й ніхто не зможе уявити — для цього треба жити тут, у цій мерехтливій та виснажливій спеці. Хвора, нездатна рухатися, я пам'ятаю, як жінки перешіптуються, ковзають по мені очима, відводять погляд і перешіптуються, мовляв, матері дуже не щастить, так-так, вже стільки років відтоді минуло, а потім тітка, це мусить бути джат. Натхненна злоба Кіему сягає такої глибини, що вони допомагатимуть приховувати від мене правду, роблячи вигляд, що мене треба від неї захищати, і все це лиш на те, аби отримувати більше задоволення від слів, вишептаних там, де вже їх не почуєш: зґвалтування, піратське узбережжя, її пальці, її дитина.

Пізніше, в нашій хатині, ми опановані страхом. Ми кличемо Тіпиава, аби він піднявся всередину й сидів разом з нами, просто сидів під стіною. Це через батька: він лякає нас, ми думаємо, що він може померти, і ми не знаємо, як зможемо витримати, якщо це станеться. Мати і я — ми вже не можемо дивитися одна на одну: так склалося, відколи я дізналася правду; якщо наші очі випадково зустрічаються, лунає якийсь звук, що змушує нас здригатися, звук убивства, яке десь відбувається. Матері забиває подих. Ми обоє боїмося промовити хоч слово. Вона ще більш незграбна, ніж завжди — впускає з рук ложки, заплутується ногами в батьковій ковдрі, навіть зашпортується об його ноги, а він все лежить нерухомо, худий, сивоголовий старець. Раптом він став старий, як Тіпиав, ба навіть старший. На обличчі жодного виразу. Мати обмиває його, мовчки, щоночі. Губка, порожні очі — це як повернення у ті часи, коли ще була живою бабуся. Вона опускає запону, щоб роздягти й обмити йому нижню половину тіла.

Вона робить це, але за собою доглянути не в стані. В неї брудне волосся, і вона плаче, бо в борошні замножилися довгоносики. Я знаю, в чому причина: це той чоловік, що з'явився, як тільки батько перестав розмовляти, брутальний рудий чолов'яга з піратського узбережжя. Здається, мати бачить його в прогнилій частині даху, куди затікає дощ, і в бананах, що кишать мурахами, і в усьому, що потворне, зіпсуте й переслідує її: в непристойних жестах і гримасах долі. Я також бачу його всюди. Його обличчя з бляклими очима рептилії перемогло мої мрії про пагорб, про щедру тітоньку. Я думаю про його стрункі зап'ястки, він мав би бути ставний, він посміхається мені. Припини! — кричу на матір. Я через тебе з глузду з'їду.

Вона припиняє. Складає намисто назад у мішок. Вона отак годинами рахує ті намистини, наразі це її єдина думка у ці дні. Нам треба плисти в країну привидів, там Джіссавет вилікують. Вона, мабуть, думає, що боги згублять наш слід. Ідіотка, яка ж вона несосвітенна ідіотка, та ж я не хочу покидати батька, але таки попливу, хоча б заради того, щоб вирватися з цього дому, з цієї недогнилої халупи, з її стійким смородом поту, що забиває геть усе, з її темрявою, де всі ми поволі божеволіємо. Я попливу з нею; мені вже все одно. Але того дня, вдосвіта, я обійму батька й притулюся щокою до його щоки. І я сама виплутуватиму своє волосся з його стиснутих в кулаки пальців, коли мене опускатимуть в човен.

Отака мапа Кіему, Джевіку: намальована в зірках і безсмертна. Вона зогнила, розклалася вже, але ніколи не вмирає. Це тіло псуття, в якому щогодини невинність зустрічається зі своєю долею — швидким і безгомінним згасанням. Я бачила цю мапу, бачила, як ми простували її шляхами, моя мати й я, як ми співпрацювали в абсолютній гармонії; усвідомила, що Кіем завжди потребує отаких двох — тієї, що псує, і тієї, що підкорюється, що ми були створені одна для одної в цьому одвічному плані. Це одкровення явилося мені в усій своїй неуникненній, кришталево стрункій величі, й була в ньому така краса, що на очі мені навернулися сльози. Ти зруйнувала моє життя, прошепотіла я. Ти знищила все, що в мене було. Через тебе я ніколи не зазнала чистого щастя…

Це відбувалося в Притулку молодих жінок.