Читати книгу - "Глибинний шлях, Микола Петрович Трублаїні"

Електрокіноскоп давав змогу оглядати окремі ділянки фронту в масштабі до п’яти кілометрів. Цей прилад був надзвичайно цінний для роботи штабів та командирів окремих частин. Переключаючи регулятори, електрокіноскоп можна було переводити на ту чи іншу ділянку ронту, що були відповідно пронумеровані на карті, б’єкт показувався з кількох спостережних пунктів.

Ми засиділися біля цього чудового винаходу і не збиралися швидко залишати батарею, та задзвонив телефон і несподівано покликали мене.

— Говорять із штабу корпусу. Давно вас розшукуємо. Є наказ із Ставки Верховного Головнокомандуючого негайно виїхати вам до Москви в розпорядження інженера Макаренка.

Військовий корабель…

Колись це слово асоціювалося лише з безбрежними просторами океанів, вітрильними фрегатами або сталевими лінкорами. Пізніше з’явились повітряний і наземний кораблі. Перший — кількамоторний літак, озброєний гарматами і кулеметами. Другий — величезний танк прориву, що ламає ліс, розвалює будинки, проходить мало не всюди. Але уявіть собі ще четвертий вид військового корабля, що, мов величезний броньований кріт, проходить глибоко під землею, заповзає на ворожу територію і, несподівано показавшись на поверхню, відкриває вогонь із своїх важких гармат або підкопується під бастіони, висаджує їх мінами, випускає підземні торпеди і все знищує на своєму шляху. Ніякі лінії укріплень не зможуть зупинити тих підземних лінкорів, що вільно рухаються на глибині кількох сот метрів.

Згодом я довідався, що ідея про підземний військовий флот з’явилась у Ставці Верховного Головнокомандуючого того самого дня, коли ми повернулися з Соснового в Москву і збиралися їхати на схід. Було дано розпорядження негайно розшукати Макаренка. його знайшли за кілька хвилин до від’їзду на вокзал і негайно привезли в Ставку.

Йшлося про використання літостата — підземного корабля, вже знайденого і перевіреного, але ще не озброєного. Генерал Файзулов доводив, що ця машина прекрасно устаткована, щоб проходити під землею, і, мабуть не боятиметься, коли навіть потрапить під артилерійський обстріл. Але її треба озброїти важкими гарматами й кулеметами. Літостат мусив перетворитися на підземний лінкор.

Коли Верховний Головнокомандуючий спитав Макаренка, що для цього треба зробити, інженер відповів:

— Переобладнати всі літостати, доручивши це інженерові Самборському. Краще за нього ніхто з цим не впорається.

В розпорядження Макаренка було передано завод 038, викликано Самборського та всіх спеціалістів-літостатників.

Через кілька днів мало не всі літостати були розібрані й перевезені з тунелів Глибинного шляху на завод.

Я приїхав на завод, коли машини туди вже надходили, а всі спеціалісти були вже на місці.

Мій виклик з фронту і відрядження на завод пояснювалися тим, що я мав звання помічника машиніста літостата. Через те саме викликали і Тараса. Люди, що знали ці машини, цінувалися тепер надзвичайно.

Завод 038 був розташований в лісі, кілометрів за сто від санаторію Соснове. Роботи було надзвичайно багато. Тут усі працювали надударними темпами. І на хвилину не залишали заводу Макаренко і Самборський. Тарас якось сказав мені, що йому здається, ніби він ніколи нічого іншого, крім цього заводу, його цехів і тих людей, які працювали тут, не бачив, йому снилися велетенські літостати, скрегітливі верстати, потужні підіймальні крани. Та за кілька днів він втратив здатність бачити навіть ці одноманітні сни. Він виснажився, схуд. Але цього, здається, ніхто, крім мене, не помічав, бо інші теж стомилися, зблідли, очі їм позападали, під ними окреслились глибокі чорні круги.

Мені доводилось бачити різні літостати. Тут були важкі, середні й легкі машини, які вже чимало попрацювали на будівництві тунелю, підземних вокзалів, електростанцій. Були й зовсім нові, лише недавно змонтовані на заводах. На наших очах ці мирні машини перетворювалися в лінійні кораблі, озброєні надважкою артилерією, в крейсери і швидкохідні міноносці підземного флоту. Вони ще не мали певних назв, і одні прирівнювали їх до морських кораблів, другі — до танків, а треті просто називали бойовими літостатами.

Ми з Тарасом працювали над устаткуванням одної з найбільших машин — “С-18”, яку колись уперше побачили на будівництві підземної Ангари. Тепер її озброювали двома надважкими гарматами, кількома автоматичними, що посилали по 12–15 снарядів щосекунди, і двома десятками кулеметів. Керували цим страшним огнем лише сім-вісім бійців. Броня літостатів своєю товідиною трохи поступалась перед бронею морських бойових” кораблів, але була менш уразлива. Це було одне з досягнень творчої думки Макаренка. Щождо швидкості підземного корабля, чіткості роботи його механізмів, захисту електропровода, який тягся слідом за машиною, то тут майже все належало Самборському. Він швидко, як то кажуть, на ходу, конструював і переконструйовував, здебільшого навіть не складаючи рисунків. Кожний такий “С-18” вимагав для своєї роботи великої електростанції.

В центрі країни були великі запаси електроенергії, яку можна передати спеціальними кабелями, але треба забезпечити кабелі від розривів у бойовій обстановці, щоб уникнути серйозних аварій і затримок. Інженери мусили щось придумати. Самборський вжив деяких запобіжних заходів. Зокрема, на літостатах встановлювали невеликі акумулятори, і струм на них подавався з певними інтервалами. Великі літостати, перетворені в бойові машини, досить повільно пробивали грунт. Щоб прискорити їх рух, щоб підвозити снаряди та виконувати різні допоміжні роботи, пристосували малі літостати. Вони, як дрібні кораблі, що оточують лінкори та крейсери, мусили супроводити бойові літостати.

Тут, у цехах, складали ці велетні, що їх привозили з тунелю та інших заводів, озброювали, пристосовували до бою, а потім випускали один за одним в підземні літо-гаражі, які швидко будували поблизу. Кількість готових машин безперервно зростала, і колишні літостатники — інженери, техніки, електрики — вправлялися на них, очікуючи виїзду на фронт. Командування вирішило кинути одразу кілька сот машин, щоб домогтися успіху на широкому фронті.

Одного такого клопітного дня мені довелось сидіти в кабінеті Макаренка, дожидаючи, поки він повернеться з цеху, куди його терміново викликали. Він залишив мене в кабінеті, наказавши чергувати біля телефонного апарата. Я старанно виконував ці обов’язки, радий, що зможу хоч трохи відпочити, бо в цеху з кореспондентом не панькались. Там я був за слюсаря, конструктора, чорнороба.

Два рази дзвонили до Макаренка незнайомі мені люди, вимагали викликати його, але я дав їм номер