Читати книгу - "Сяйво"

Вона подивилася вниз, на Денні, і побачила, що голова в нього нахилена набік, немов він чує щось таке, чого не здатна чути вона. Обличчя в нього було дуже блідим.

Гуп.

Двері внизу зачинилися. Виюче гудіння, це почав підніматись ліфт. Спершу крізь ромбоподібне віконце вона побачила моторний блок над кабіною, потім, крізь трохи віддалені ромбоподібні клітини мідної решітки, інтер’єр самої кабіни. Тепле жовте світло лилося зі стелі кабіни. Кабіна була порожньою. Вона була порожньою, але

(у ніч вечірки вони, мабуть, набивалися до неї цілими дюжинами, набивалися в цю кабіну, не зважаючи на жодні обмеження правил безпеки, але звісно, ліфт тоді був новесенький, а на них усіх були маски)

(???ЯКІ ЩЕ МАСКИ???)

Кабіна зупинилася над ними, на третьому поверсі. Венді подивилася на Денні. Обличчя сина перетворилося на суцільні очі. Губи стислись в одну нажахану, безкровну щілину. Над ними задеренчала, відчиняючись, мідна решітка. Двері ліфта гупнули, відчинившись, вони гупнули, бо надійшов час, час надійшов, настав час, щоби сказати

(На добраніч… на добраніч… так, це було чудово… ні, я ніяк не можу залишитися на зняття масок… раніше ляжеш, раніше встанеш… о, це була Шейла?… отой чорнорясник?.. ну хіба не дотепно, Шейла наряджається ченцем?.. так, на добраніч… на добра)

Гуп.

Зчепилися шестерні. Ввімкнувся мотор. Кабіна жалібно завила, спускаючись.

— Джеку, — прошепотіла Венді. — Що воно таке? Що це з ним сталося?

— Коротке замикання, — промовив він. Обличчя мав, наче з дерева. — Як я тобі вже казав, це коротке замикання.

— Я весь час чую голоси в себе в голові! — закричала вона. — Що це таке? Що сталося? Я почуваюся так, немов втрачаю глузд!

— Які голоси? — Подивився він на неї з нещадною ґречністю.

Вона обернулась до Денні:

— А ти..?

Денні спроквола кивнув:

— Так. І музика. Наче з дуже давніх часів. У мене в голові.

Кабіна ліфта знов зупинилася. Готель стояв безмовним, порипуючи пусткою. Надворі, у темряві, скавулів вітер, увиваючись довкола карнизів.

— Може, ви обоє збожеволіли, — невимушено зауважив Джек. — Я жодної чортівні не чую, окрім того, що з ліфтом якась дрібна проблема на кшталт нападу електричної гикавки. Якщо вашому дуету забажалося влаштувати спільну істерику, гаразд. Але на мене не розраховуйте.

Ліфт знову пішов донизу.

Джек відступив праворуч, де на стіні на рівні грудей містився ящик зі скляною передньою стінкою. Він вдарив у неї голим кулаком. Скло з дзенькотом бризнуло всередину. З двох кісточок у нього капала кров. Він засунув досередини руку і дістав якийсь ключ з довгою, гладенькою цівкою.

— Ні, Джеку. Не треба.

— Я мушу робити свою роботу. А тепер полиш мене самого, Венді!

Вона спробувала вхопити його за руку. Він відштовхнув її назад. Ступня Венді зашпорталася в подолі її халата, і вона з якимсь недоладним, глухим стуком впала на килим. Денні пронизливо скрикнув і впав на коліна поряд з нею. Джек знову відвернувся до ліфта і встромив ключ у гніздо.

Ліфтові троси в маленькому віконці зникли, і показалося дно кабіни. За секунду по тому Джек різко крутнув ключ. Почувся верескливий скрегіт, це ліфт відгукнувся на раптову зупинку. На якусь мить від’єднаний від зчеплення двигун у підвалі завив іще голосніше, та потім втрутився автоматичний розмикач і «Оверлук» запав у потойбічну тишу. Порівняно з нею нічний вітер надворі здавався дуже гучним. Джек тупо дивився на сірі металеві двері ліфта. Нижче ключового гнізда виднілося три мазки крові з його розідраних кісточок.

На мить він знову обернувся до Венді з Денні. Дружина вже сиділа прямо, а син обіймав її однією рукою. Обоє насторожено дивилися на нього, ніби він був якимсь ніколи раніше не баченим ними незнайомцем й, можливо, небезпечним. Він відкрив рота, сам не певен того, що з нього зараз прозвучить.

— Це… Венді, це моя робота.

Вона чітко промовила:

— Нахер твою роботу.

Він знов обернувся до ліфта, просунув пальці в щілину з правого боку дверей і змусив їх трішки відчинитися. Після того він уже зміг прикласти до них усю свою вагу і відчинив їх навстіж.

Кабіна зупинилася на півдорозі, її дно зависло на рівні Джекових грудей. З неї все ще лилося тепле світло, що контрастувало з масною темрявою шахти внизу.

Доволі довго, як це здалося, він дивився в кабіну.

— Тут пусто, — нарешті промовив він. — Коротке замикання, як я й казав.

Вчепившись пальцями в щілину під дверима він почав їх тягнути, зачиняючи… та тут у нього на плечі опинилася рука Венді, на диво сильна, й відсмикнула його геть.

— Венді! — заволав він. Але вона вже встигла вхопитися за край дна кабіни і підтягнулася вгору достатньо, щоби зазирнути всередину. А потім, з конвульсивним ривком плеча і напруженням м’язів черева, вона спробувала підкинути себе вгору цілком. Якусь мить ця справа здавалась сумнівною. Її ступні заметлялися над чорнотою ліфтової шахти, один рожевий капець спав їй з ноги і зник з виду.

— Мамуню! — закричав Денні.

Але тоді вона вже була нагорі, щоки в неї горіли, збілілий лоб сяяв, як спиртівка.

— А як щодо цього, Джеку? — Вона жбурнула щось, і раптом в холі коридору розлетілося повно конфеті, червоного і білого, синього і жовтого кольорів. — А щодо цього? — Зелений серпантин, вицвілий від віку до блідо-пастельного тону.

— А оце?

Вона пожбурила знайдену річ, і та впала на синьо-чорний джунглевий килим, чорна шовкова маска «котячі очка», на скронях припорошена блискітками.

— А чи для тебе це схоже на коротке замикання, Джеку? — закричала вона на нього.

Джек повільно відступив геть, механічно хитаючи туди-сюди головою. З усіяного конфеті килима сліпо зорила вгору, на стелю, маска «котячі очка».

Розділ тридцять сьомий

Бальна зала

Настало перше грудня.

Денні був у східному крилі, у бальній залі, він стояв на сидінні м’якого фотеля з високою спинкою і роздивлявся дзиґар під склом. Той стояв у центрі високої декоративної полиці над каміном бальної зали, по боках дзиґаря стояли два великих, вирізаних зі слонової кістки слони. Денні майже очікував, що слони ось-ось рушать уперед, намагаючись встромити в нього свої бивні, але вони залишались недвижними. Вони були «безпечними». Від