Читати книгу - "Відлюбилося, Інна Турянська"

   Каріна зрозуміла, що щось не так, коли Ліза поклала слухавку і з очима повними сліз подивилася на матір. Недобрі дзвіночки гепали десь у серці, сповіщаючи тривогу. Спочатку жінка подумала, що її доньці розбили серце, як колись і її, але сум, що читався в дівочих очах був значно глибшим. 

— Ліз, донечко, що… що таке? — питала налякана Каріна беручи її за руки.

— Мамочка, ти тільки не хвилюйся, добре? — обережно говорила донька, що й сама ледве трималася на ногах. — Краще сядь, але нам треба їхати.

— Лізочка, що скажи мені, що таке? — злякалася Каріна ще більше побачивши як по щоках доньки побігли сльози.

— Тато…, — прошепотіла донька.

— Що тато? Що…ну кажи!

— Він попав в аварію.

— О, Господи…— закрила обличчя руками жінка, — Треба збиратися, — розгублено говорила щось шукаючи, — Взяти гроші, а в якій він лікарні?

— Мамочка, він загинув, — тремтячим голосом сказала Ліза, а Каріна відчула як щось всередині неї зламалося. Розбилося як кришталева ваза. Може то було її щастя, таке ж крихке, тонке, але воно було. Її опора та надія, все розбилося в одну мить. 

— Мені щойно подзвонив Артем, він з Тимофієм, був на роботі коли поступив виклик. Мам, вони зробили все, що могли, але на жаль, тата не вдалося врятувати. 

“Не вдалося врятувати” — фраза, що засіла у розумі жінки. Виїдала хвилина за хвилиною її серце, її душу, її всю. Зараз вона не думала ні про кого, окрім свого чоловіка. Пригадувала все, що було в їхньому житті. Ніколи не шкодувала про те, що вийшла заміж саме за нього, що довірилася йому, що відкрилася. Пригадувала дні коли вони були щасливими і дні коли вона почувалася самотньою. 

   Каріна їхала мовчки на місце події. А про що говорити, коли втрачаєш когось близького? Когось, хто був для тебе чоловіком, когось, хто був для тебе батьком. Слів не знаходиться в такі моменти, але й чи потрібні вони ті слова…чи доречні? Тому, Каріна мовчала. Плакала, мовчала, думала. Так, можливо Антон не був коханням всього її життя, та проте, був точно найріднішою людиною. Він розумів її, приймав, кохав. Він любив її сильно, якби ж вона знала, що навіть в останні хвилини свого життя, цей чоловік однаково думав про неї. Про її щастя, подальшу долю і всім серцем бажав їй добра. Але вона цього не знала…знала лиш те, що його більше немає. 

Сльози ніяк не зупинялися, все бігли і бігли. Донька поруч стискала її руку, а втрата все сильніше стикала жіноче серце. Приїхавши вона побачила Тимофія. Чоловік був розгублений. Мовчки глянув їй в очі, в них читалася провина, розпач, хвилювання. Лізка тонула в обіймах Артема, а що залишалося їй самій? Куди бігти їй? До чоловіка, що кохав її, чи чоловіка що кохає зараз? Каріна просто мовчки пройшла повз нього, вона шукала того, кого втратила назавжди.

— Карін, його тут немає, — ледь чутно прошепотів їй Тімоха у спину, — Його забрали на експертизу, — ледве вичавив з себе він. А що він міг їй сказати? Що? Він згорав від почуття провини і сорому перед тою, яку кохав. Знову підвів її, знову розбив їй серце. Так він нічого не міг з цим вдіяти, і ця безвихідь ламала його. Знищувала. Він знав як їй зараз. Сам проходив через втрати і не раз. Не міг допомогти їй, ніяк не міг допомогти. 

— Мені треба…треба його побачити…я — розгублено говорила щось Каріна втрачаючи відчуття простору, часу, взагалі всього.

Тимофій не міг дивитися на неї спокійно. В душі все пекло, згорало. Боліло за неї. Ну чому все так? Ну чому? Він не хотів, щоб так було. Він не хотів цього! Не хотів завдавати їй болю, не хотів підводити знову. 

— Послухай, я … — почав щось говорити підходячи до неї, але вона зламалася. Мовчки схопила його і розчинилася в обіймах. Він стояв як укопаний, не знаючи що йому робити. Чи не вперше Тимофій Єременко просто розгубився. Але руки вирішили за нього і вже обіймали її. І ні, тут віяло зовсім не романтичністю, а співчуттям, розумінням, бажанням підтримати. Вона знову була поряд, але знову була нещасливою. Руки гладили по волоссі найбажанішу жінку, яка просто бажала вилити комусь свій біль. 

Тимофій мовчки стояв відчуваючи її так близько і далеко водночас. Чоловік несміливо глянув в сторону Тьоми та Лізи, певно боявся побачити осуд в їхніх очах, та, проте вони лиш мовчки стисли губи і теж обіймалися. Та легше на душі не ставало ні йому, ні їй.

— Я любила його, не всім серцем, але любила його, — плакала Каріна на грудях чужого, але водночас близького для неї чоловіка.

— Я знаю, — притис він сильніше її до себе, погладжуючи по голові, — І Антон це знав, — говорив до неї Тімоха сильніше притискаючи до себе. 

— Я рідко про це говорила, а тепер …тепер я немаю кому це сказати, — говорила схлипуючи і підводячи погляд на Єременка. Чи було йому прикро це чути? Мабуть, що ні. Він розумів її без слів, тому просто забирав мокрі від сліз пасма волосся і голубив поглядом. 

Бо можливо колись вона все ж пробачить його і його безголовість. Пробачить сама себе і знову розквітне, як польова ромашка.

Але зараз вона тут. Така тендітна і крихка, дуже вразлива і…зламана. Бо втрати, вони завжди несуть після себе пустку. Вони настільки болять, що від немає анестезії. Доводиться проживати все як є. Відчувати і тихенько або голосно плакати. І навіть якщо робиш це на грудях коханої людини, тобі від того не стає краще. 

— Я любила свого чоловіка! Я любила його, — лиш сильніше плакала жінка. Наче виправдовуючись сама перед собою, перед світом і небом. 

    А Тимофій Єменко, що він? Він…вкотре відчував себе негідником. Безголовим. Немічним і розбитим, як його старий велосипед. Недостойним цієї жінки, недостойним взагалі кохання. Хотів би втекти десь серед ромашок, розчинися у ранковому тумані. Зникнути. 

Якщо не пробачить його, — достойний такої участі! Зненавидить — теж. 

На своїй роботі він бачив чимало смертей, як і у власному житті їх було багато. Але не так страшна власна смерть, як смерть того, кого любиш. Бо в такі моменти ти відчуваєш неспроможним жити далі, неспроможним бути щасливим…