Читати книгу - "Грішниці. Сфінкс"

Мало сказати, що «Грішниці» — вершина творчості визначного романіста і неабиякий набуток кубинської прози. Це справедливо, але далеко не все. Адже нічим не можна зміряти глибінь горя і страждання, що їх Мігель де Карріон підняв цим романом із моря біди, яке залило весь острів Кубу. Крізь пекучі гіркі сльози письменник дивився на муки народу, але ті сльози не завадили йому побачити новий день. Сторінки «Грішниць» настільки сповнені людського горя, що їх аж важко читати. Автор пером— реаліста змалював жахливе життя Гавани кінця минулого і початку нашого століття, коли північноамериканські капіталісти після поразки Іспанії проникли на Кубу, несучи народові кабалу, страждання, злигодні та розпусту.

То була чорна доба в історії Куби. Сталося те, чого найбільше боявся Хосе Марті: північноамериканці, побачивши, що революція 1895 року наближається до перемоги, оголосили війну Іспанії. Але не для того, щоб допомогти кубинцям, а щоб прибрати до рук цей багатий острів. Відгомін цієї боротьби, як далека гроза, відчувається в романі «Грішниці». Революція закінчилась. Але її плодами скористалися плантатори та їхні прибічники — сенатор Чіверо, «полковник» Монго Лукас, комерсант і домовласник дон Рудесіндо Сармієнто, котрі галасують про славу, честь і щастя народу, а насправді дбають лише про свої прибутки та безчестять бідних дівчат. Мігель де Карріон дошкульно глузує з цих демагогів, до дна вивертаючи їхні підлі душі.

Та найцікавіші, найбагатші в романі образи жінок. Немов живі, постають перед читачем скривджені лихою долею Марго, Карлота, Аніта, яких збили з пуття охоронці моралі, подібні до Хосе Ігнасіо Требіхо, котрий вигнав із дому рідну сестру Тересу під тим приводом, що вона зганьбила їхню родину, хоч насправді він мав на оці багатство дому, яке таким чином привласнив собі.

Тереса — найдраматичніший образ Мігеля де Карріона, завзятого борця за емансипацію жінки — адже всі без винятку його романи присвячені цій проблемі.

Тереса цілісна і вольова натура. Вона йде на все заради кохання. Так, не оглядаючись, вона віддала молодість одруженому Рохеліо Діасу, котрого умови суспільного життя зробили безпорадним і нікчемним неробою. Навіть тоді, коли коханий пустився берега, Тереса намагалась підняти його своєю любов'ю. Та її сили виявилось замало. Рохеліо покинув напризволяще Тересу з двома хлопчиками та законну дружину з хворою донькою. Але Тереса й тут показує свою велику душу: вона йде до дружини коханого, підтримує її в горі. Нарешті, аби добути гроші, щоб якось врятувати дівчинку, приносить у жертву свою жіночу честь… Дівчинка померла… Здобуті такою дорогою ціною гроші підуть на похорон…

Який страшний символ! Яке хвилююче художнє узагальнення! Драматичні епізоди моральної смерті Тереси звучать як гнівне прокляття і страшне звинувачення суспільству.

«Грішниці» — роман соціальний. Він зриває райдужну вуаль із болячок капіталістичного суспільства, яке нівечить і декласує людей, породжує проституцію, безробіття, паразитизм. Мігель де Карріон не тільки показує соціальне зло, а й розвінчує його винуватців: «власних» і чужих гнобителів, — зокрема північноамериканців, котрі, як каже один із найколоритніших персонажів твору горбань Ріголетто, усе забувають зняти з кубинців кайдани.

В цьому значущість роману «Грішниці», сильного своїм запереченням і водночас слабкого своїм ствердженням. Його позитивні герої — люди з серцем і розумом, але без життєвих ідеалів. На них лежить печать фатальної приреченості. А втім, це було бідою не тільки героїв твору, а й самого автора. Він болісно й довго шукав маяка, який би вказав йому шлях до жаданого берега вселюдської правди і добра.

Шукання автора «Грішниць» стануть зрозуміліші, якщо згадати про його лист до відомого кубинського критика Рафаеля Монторо, якому, до речі, присвячено цей роман. Письменник повідомляє, що сподівається, коли не забракне йому сили й життя, послідовно публікувати книжки, які б відстоювали благородні ідеали, що їх залишили великі люди минулого. Певне, такою книжкою мав стати й роман «Сфінкс», роботу над яким обірвала нагла смерть.

Мігель де Карріон помер у 1929 році, незадовго до революції, яка змела диктатуру Мачадо. Марія-Антонія Карріон де Ботет, дочка письменника, дбайливо зберегла батькові рукописи. Саме завдяки їй 1961 року в Гавані вийшов роман «Сфінкс», що став справжньою сенсацією в культурному житті народної Куби, — адже навіть у літературних колах мало хто знав про останній твір визначного письменника.

Роман вийшов з ґрунтовною передмовою Маріо Парахона, який високо оцінив його, назвавши заповітом письменника. Літературознавець зокрема підкреслив: «Амада Хакоб (героїня роману. — М. Л.) сконала в той самий час, що й Мігель де Карріон. Флобер якось сказав: „Мадам Боварі — це я“. Карріон міг би повторити цю фразу щодо Амади Хакоб».

Роман «Сфінкс» відображує роки диктатури Мачадо, коли національна буржуазія, переобтяжена злочинами й розкішшю, потопала в болоті себелюбства та дрібної підлоти, коли чесним і чистим душею людям нелегко було в задушливій темряві знайти пряму і вірну дорогу.

«Сфінкс» — передусім роман психологічний. Мігель де Карріон розкриває в ньому характери ключами школи натуралістів, основоположником якої був Еміль Золя, улюблений його письменник. Карріон, як і Золя, ставить на перший план соціальну психологію, однак він по-своєму дивиться на світ, на суспільство, на людей, вибираючи для своїх творів такі ціліcні, вольові натури, як Амада Хакоб.

Амада народилася в сім'ї визначного чиновника Вільялоси, в сім'ї, де зберігали давні традиції, шанували честь і шляхетність. У цих традиціях і виховав сеньйор Вільялоса свою дочку. Та хитрий ловелас і пройдисвіт із начищеними нігтями та вишуканими манерами, Діонісіо Хакоб, який не мав нічогісінько в душі і за душею, поласився на родинне багатство. Лестощами та обманом він домігся шлюбу з Амадою. Але невдовзі тесть помер, багатство спливло, і для розчарованого ловеласа дружина стала зайвим тягарем. Далебі, він навіть радіє, що до запліснявілого дому Вільялосів приходить Марсіаль, Амадин друг дитинства. У Хакоба свої клопоти, свої прагнення. І тут автор мимохідь кидає дошкульну репліку, що яскраво характеризує цього безпринципного буржуа і холодного циніка: «Хакоб захопився політикою і громадською діяльністю… В іспано-американській країні, подібній до нашої, завжди можна знайти чудове поле діяльності для людей такого штибу».

Стара мораль,