Читати книгу - "Сім'я у борг, Олександра Багірова"

Лікар перериває мої роздуми, кличе до родової. Тремтячими руками одягаю халат, на автоматі виконую всі розпорядження медсестри, а подумки я вже з ними, з моїми коханими.

- Стасе, ти зелений, - шепоче моя кохана. – Все ж таки добре…

– Я з тобою, – беру її за руку. - Рідна, у нас все вийде! – дивлюся і ледь не божеволію.

На лобі піт, очі змучені, і вона продовжує посміхатися. Сильна, стійка, моя маленька, єдина.

А потім кидаю гнівний погляд на лікаря. Хай тільки спробує зробити щось не так. У порошок зітру. Сподіваюся, він мене зрозумів. Хоч в голос і не озвучую свої погрози. Нема чого лякати кохану.

- Звичайно, адже ми так його чекали… - закушує губу, морщиться і хапається за живіт.

- Зробіть щось! Їй же боляче! – кричу у розпачі.

- Все чудово, - сміється крізь біль.

Далі не до розмов. У мене відчуття, що я сам на тортурах. Кілька разів насилу пригнічую бажання відкрутити лікареві голову. Заспокоюю себе, що я сам його знайшов. Сто разів перевірив. Він кращий.

Але це пекло, бачити, як кохана мучиться, і бути не в змозі їй допомогти. Оленка тримається як боєць.

- Повір, такі пологи – це подарунок.

А мене знову пронизує біль. Згадую, що їй довелося пережити. І ось знову муки! Коли це закінчиться?!

Крик малюка, прицільно прямо у серце. Як удар блискавки. Як осяяння. Як світло в кінці тунелю.

- Син... у нас син... - шепочу вмить онімілими губами.

- Так ... - Оленка посміхається, а очі, там розсип блискучих смарагдів. Повітря… воно просякнуте щастям…

- Дякую… - дивлюся на свого сина, і все розпливається. Щокою тече щось гаряче. Серце шалено б'ється, норовить вистрибнути до малюка.

- Ми виконали замовлення Дюшки з Ганночкою, - схлипує Оленка.

Я боюся загадувати, але зараз… у мене стійке відчуття, що ми в пологовому будинку далеко не востаннє…

***

Коли мені кладуть на руки сина, у тілі стільки теплоти. Я переповнена до країв, щастям материнства, любов'ю Стаса.

Він плаче. Не приховує емоцій. Так переживав за мене, що я переживала більше за нього, ніж за себе. Навіть болю особливо не відчувала. Ще раз переконуюсь, що ми одне ціле.

Стас тремтячою рукою торкається личка малюка. Він такий кумедний, гарний, наш.

- Ми так на тебе чекали, синку, - шепочу і прикладаю його до себе.

Якщо поруч коханий чоловік, у сім'ї довіра, то ніякий біль не страшний. Ми з усім упораємося, адже ми разом.

Після нашого весілля кожен день – це свято. Ми зі Стасом розуміємо одне одного з одного погляду. А наші діти відчувають атмосферу в будинку та розквітають на очах.

Мене переводять до палати. Я засинаю зі щасливою усмішкою на обличчі. Коли прокидаюсь на телефоні повідомлення від чоловіка:

«Коли прокинешся, напиши мені, кохана».

«Вже прокинулася».

Відповідаю. І з усмішкою дивлюся на нашого малюка.

«Виглянь у вікно».

І тут нічне небо осяє сполохами феєрверків. Різнокольорові красиві, сліпучі. А в центрі напис: «Дякую за сина. Безмежно люблю вас, Оленко».

Сльози струмком із очей. Ці пологи точно залишаться в моїй пам'яті, як один із найщасливіших днів у моєму житті.

***

Ми з Костею стоїмо під пологовим будинком. Чекаємо на виписку. Діти також тут. Засипають мене питаннями про братика. А от Бодя приїхати не зміг. Сподіваюся, у нього все гаразд. Потім обов'язково з'ясую.

А я ламаю собі голову, чим ще здивувати Оленку? Що ще для неї зробити? Прикрасами її не здивуєш. Новими будинками також. Дитячу ми обирали разом. І вона дуже їй сподобалася. А мені все здається, що я їй мало даю. Хочеться більше. Вона подарувала мені сина, дочку, стала рідною матір'ю Дюшці. Вона відродила мене. Що б я не вигадав, цього все одно буде недостатньо.

- Знайшли? Щооо?! – Костя розмовляє по мобільнику. Так репетує, що в мене ледь букет з рук не випадає.

- Друже, тихіше, - шикаю на нього.

- Стас… ти не уявляєш… слід знайшли… Та тварюка сказала правду. Моя дочка… просила милостиню на вулицях… Я знищу тих, хто з нею це зробив…

У мене мороз по шкірі.

- Це точно? – перепитую.

- Так. В іншому місті. Далеко від нас. Тому слід відразу не знайшли. Її змушували типу працювати! У голові не вкладається, - сповзає по стіні, закриває обличчя руками.

- То її знайшли?

- Ні ... після слід знову губиться, - стогне.

- Є зачіпка, треба рити. І я допоможу чим зможу, ти знаєш! – стискаю його плече.

- Клянуся, я знайду і заберу свою дочку, хоч би що це мені коштувало, - піднімає голову, і я розумію, він життя віддасть, але досягне своєї мети. І не заздрю ​​тим, хто стане у нього на шляху.

- Ти повернеш її, не сумніваюся.

- Ти це... пробач... Такий момент... Не хотів псувати, - підводиться. Дивиться на мене та вимучено посміхається.

Я знаю, що він радий за мене. Але його рани дуже сильно кровоточать. І не буде йому спокою, поки він не знайде дитину.

- Костю, Оленко, - розпливаюся в посмішці, коли бачу їх.

- А я тут причому? - запитує друг за спиною.

- Так не до тебе звертаюсь. Ми сина так назвали.

- Чудове ім'я, - киває дружина.

- Братииик! - до неї підбігають наші діти.

Беру сина на руки. Задихаюсь від щастя. Присідаю, щоб показати малечі братика. А самого б'є дрібне тремтіння. Ось вони справжні моменти щастя. Їх не купити. Не вкрасти. Це подарунок долі, і нам залишається лише цінувати та оберігати його.

Костик старший заворушився. Присідає. Вдивляється в обличчя малюка.

- Малий справжній мужик, - каже хрипко.

- Костю, ти будеш хрещеним? - запитує Олена.

- Я? серйозно?!! – бачу, як смуток відступає. Наше щастя передається другові, допомагає йому відволіктися. - Дякую за довіру! - шумно втягує повітря.

- Нема чого тут стирчати, їдемо додому. Костику молодшому настав час показати його хороми, - дивлюся на сплячого сина, і не можу надивитися.