Читати книгу - "Дівчина, яку ти покинув"

— Пробачте, що заявився до вас ось так несподівано. Я хотів поговорити з вами. Стосовно справи.

Здається, вона вже готова вказати йому на двері, аж тут жінка миролюбно підіймає свою велику руку.

— Ну що ж, заходьте. Та попереджаю, я зла, як поранена змія, через те що ви всі казали про маму. Наче вона якась злочинниця. І газетярі поводяться не краще. За останні кілька днів мені телефонували друзі, які читали цю історію, — газети натякають, що вона зробила щось жахливе. Я щойно розмовляла телефоном зі старою шкільною подругою Майрою, і мені довелося сказати їй, що мама зробила більше корисного за шість місяців, ніж її клятий чоловік, який тридцять років просиджував свою стару дупу в «Банку Америки».

— Не сумніваюся.

— О, краще й не сумнівайтеся, любчику.

Вона жестом запрошує його ввійти. У неї напружена дерев’яна хода, під час якої вона трохи волочить ноги.

— У мами була активна громадянська позиція. Вона писала про жахливе становище робітників, про бездомних дітей. Її не лишали байдужими жахіття війни. Вона б швидше Ґерінґа на побачення запросила, ніж украла щось. То, гадаю, ви хочете щось випити?

Пол погоджується на дієтичну колу і сідає на один із низькобортних диванів. Крізь вікно вливається розжарене повітря, чути віддалені звуки дорожнього руху в годину пік. Величезний кіт, якого він спочатку хибно сприйняв за подушку, розгортається і стрибає йому на коліна, об які починає тертися гузном із мовчазним задоволенням.

Маріанн Ендрюз сідає на місце й запалює цигарку. Театрально набирає повітря в груди.

— Це у вас бруклінський акцент?

— Нью-Джерсі.

— Гм, — вона запитує його стару адресу й киває на знак того, що знає ті місця. — Давно ви тут живете?

— Сім років.

— А я шість. Приїхала з моїм найдорожчим чоловіком Дональдом. Минулого липня він відійшов до найкращого зі світів, — каже жінка і додає, вже м’якше: — Ну гаразд, чим я можу вам допомогти? Не впевнена, що можу щось додати до сказаного в суді.

— Не знаю. Мабуть, я просто намагаюся з’ясувати, чи є що-небудь, узагалі хоч щось, що ми пропустили.

— Ні. Як я вже казала містерові Флагерті, я гадки не маю, звідки взялася ця картина. Якщо чесно, то коли мама згадувала дні свого репортерства, вона здебільшого розповідала про той випадок, коли її замкнуло в туалеті літака в аеропорту Джона Кеннеді. І, знаєте, нам із татом це було не дуже цікаво. Повірте мені, якщо чули одну зі старих журналістських байок, вважайте, що чули їх усі.

Пол обводить поглядом квартиру. Коли він знов дивиться на жінку, вона все ще спостерігає за ним. Спостерігає пильно, випускаючи кільце диму в застигле повітря.

— Містере Маккаферті, якщо суд вирішить, що картина крадена, ваші клієнти вимагатимуть у мене компенсацію?

— Ні. Вони хочуть лише картину.

Маріанн Ендрюз качає головою.

— Звісно, хочуть. — Вона знімає ногу з ноги, скривившись, наче це завдало їй неприємних відчуттів. — Мені здається, що вся ця справа погано пахне. Мені не подобається, як поливають брудом ім’я моєї матері. Або містера Голстона. Він любив цю картину.

Пол дивиться на кота.

— Просто можливо, що містер Голстон чудово розумів, чого вона насправді варта.

— З усією повагою, містере Маккаферті, але ви там не були. Якщо ви натякаєте, що я маю почуватись обдуреною, ви не з тією розмовляєте.

— Вам справді байдуже до цінності цієї картини?

— Боюся, що ми з вами по-різному розуміємо слово «цінність».

Кіт дивиться на нього жадібними й водночас дещо ворожими очима.

Маріанн Ендрюз гасить цигарку.

— І мені буквально стає зле, коли я думаю про бідолашну Олівію Голстон.

Він вагається, а потім каже тихо:

— Так. Мені теж.

Жінка здивовано підіймає брови.

Він зітхає.

— Ця справа дуже… хитра.

— Аж настільки хитра, щоб загнати бідолашну дівчину в банкрутство?

— Я лише роблю свою роботу, міз Ендрюз.

— Еге ж. Думаю, мама теж не раз це чула.

Це сказано м’яким тоном, та все одно кров приливає до його щік.

Хвилину вона роздивляється його, а тоді раптом голосно скрикує: «Ха!», від чого переляканий кіт зістрибує з його колін.

— О, заради всього святого. Хочете чогось міцнішого? Бо я б не відмовилася від справжньої випивки. Зараз саме час перехилити по чарочці, — вона підіймається і йде до бару. — Бурбон?

— Дякую.

А тоді він усе їй розповідає. У руці в нього склянка бурбону, поряд лунає вимова рідної землі. Слова вириваються судомно, поштовхами, немов через силу порушуючи тишу. Історія починається з викраденої сумочки і завершується занадто різким прощанням під дверима судової зали. Непомітно для нього спливають нові подробиці: неочікуване відчуття щастя поряд із нею, провина, постійний дратівливий настрій, яким він останнім часом обріс, наче корою. Пол сам не знає, чому вирішив звіритися цій жінці. І чому, на його думку, з усіх людей саме вона має його зрозуміти.

Але Маріанн Ендрюз слухає, і на її великодушному обличчі проступає вираз співчуття.

— Що ж, у непростій ситуації ви опинилися, містере Маккаферті.

— Так. Це я вже зрозумів.

Вона запалює ще одну цигарку, цитькає на кота, що жалісно нявкає на суміщеній кухні, вимагаючи їжі.

— Любий, я не маю для вас жодних відповідей. Або ви розіб’єте їй серце, відібравши в неї картину, або вона розіб’є серце вам, адже ви втратите роботу.

— Або ми забудемо про все.

— І тоді обидва серця буде розбито.

У її словах лунає неприкрашена правда. Обоє сидять мовчки. Надворі не стихають гудки машин, що ледве рухаються в транспортному потоці.

Пол помалу відпиває свій напій, розмірковуючи.

— Міз Ендрюз, ваша мати зберегла свої записи? Свої журналістські нотатки?

Маріанн Ендрюз підіймає очі.

— Я привезла їх з Барселони, та, боюся, чимало з них мені довелося викинути. Їх дощенту поїли терміти, і одну з висушених голів теж. Отакі ризики має нетривкий шлюб у Флориді. Хоча… — вона підіймається, відштовхуючись від дивана своїми довгими руками. — Ви навели мене на деякі думки. Мабуть, у моїх коморах у коридорі досі зберігається стос її старих робочих журналів.

— Журналів?

— Щоденників. Називайте як хочете. О, в мене була божевільна ідея, що одного дня хтось захоче написати її біографію. Вона зробила так багато цікавого. Може, це буде хтось із