Читати книгу - "Сяйво"

(«Будь ласочка?»)

Відповіді не було.

Нема відповіді, а якщо прийде Тоні, чи повториться той самий кошмар? Те гахкання, той хриплий, роздратований голос, той синьо-чорний килим, як змії? Арак?

Та що ж іще?

(«Будь ласка, ой, будь ласочка»)

Нема відповіді.

З тремтливим зітханням він подивився на циферблат. Трибки крутилися, зчеплюючись з іншими трибками. Балансирне колесо гіпнотично похитувалося туди-сюди. А якщо тримати голову абсолютно нерухомо, можна помітити, як хвилинна стрілка від XII невблаганно повзе вниз до V. Якщо тримати голову абсолютно нерухомо, можна ще побачити…

Циферблат пропав. На його місці була кругла чорна діра. Вона вела вниз, у довічність. Вона почала розпухати. Пропав дзиґар. І зала поза ним. Денні подибав і впав у ту темряву, що весь цей час ховалася за циферблатом.

Маленький хлопчик на фотелі раптом повалився і тепер криво лежав під якимсь неприродним кутом, з головою, відкинутою назад, з очима, сліпо втупленими у високу стелю бальної зали.

Вниз і вниз, і вниз, і вниз у…

…коридор, зіщулений у коридорі, та він же неправильно завернув, намагаючись знову дістатися до сходів, він неправильно завернув, і тепер, І ТЕПЕР…

…він побачив, що опинився в короткому завулку, в глухому куті, який веде лише в Президентський люкс, а ті звуки, те гахкання все ближче й ближче, молоток для гри в роук скажено висвистує в повітрі, його головка вгачується в стіну, роздираючи шовковисті шпалери, вибиваючи маленькі клуби вапняного пилу.

(«Чорти тебе забирай, виходь сюди! Отримай свою…»)

Але в цьому коридорі була інша постать. Стояла, розслаблено спершись на стіну, зразу позаду нього. Наче привид.

Ні, це не привид, хоча одягнений у все біле. У білій робі.

(«Я тебе знайду, ти, клятий малий сучої матері КУЦАН!»)

Денні віджахнувся назад від цього голосу. Той наближався вже головним коридором третього поверху. Невдовзі володар цього голосу заверне за цей ріг.

(«Виходь сюди! Виходь сюди, ти, дрібний гівнюк!»)

Фігура в білому трохи випросталася, витягла сигарету з кутика рота і пучками зіщипнула крихту тютюну собі з повної нижньої губи. Денні побачив, що це Хеллоран. Одягнений у свою кухарську уніформу, замість того синього костюма, який був на ньому в день закриття.

«Якщо таки трапиться неприємність, — казав Хеллоран, — погукай. Гукни голосно, сильно, так, як ото ти був зробив мені кілька хвилин тому. Я тебе мушу почути навіть там, на півдні, у Флориді. А якщо почую, я притьма примчуся. Я притьма примчуся. Я притьма…

(Тоді приїдь зараз! Приїдь зараз, приїдь ЗАРАЗ! Ох, Діку, ти потрібен мені, нам усім потрібен)

…примчуся. Вибач, але я мушу бігти. Вибач, Денні, добрий мій друже, доку, але я мушу мчати. Це було дійсно забавно, хлопчику мій славний, але я мушу поспішати, я мушу бігти».

(«Ні!»)

Але в нього на очах Дік Хеллоран відвернувся, знову вставив сигарету собі в кутик рота і, звільна ступивши, пройшов крізь стіну.

Залишивши його самого.

Й от тоді-то з-за рогу вигулькнула та постать-тінь, величезна в коридорному мороку, тільки червоніючі відбитим світлом очі видимі ясно.

(«Ось ти де! От я тебе й запопав, сученя! Тепер я тебе провчу!»)

Хитаючись, жахливим човгаючим бігом постать кинулася до Денні, молоток для роуку вимахує вгору, вимахує вгору, вимахує вгору. Денні з криком штовхнувся назад і раптом він пронизав собою стіну і почав падати, перекидаючись знову і знову, вниз у діру, у кролячу нору, в країну, повну нездорових чудес.

Далеко внизу під ним був Тоні, він також падав.

(«Я не можу більше приходити, Денні… він не дозволить мені наблизитись до тебе… ніхто з них не дозволить мені наблизитися до тебе… клич Діка… клич Діка…»)

— Тоні! — закричав він.

Але Тоні пропав, а Денні раптом опинився у якійсь темній кімнаті. НЕ цілком темній. Приглушене світло сіялося звідкілясь. Це була спальня мами і тата. Він упізнав татів письмовий стіл. Але сама кімната була жахливою руїною. Він же був у цій кімнаті раніше. Мамин програвач перекинутий на підлозі. Її потрощені грамплатівки на килимі. Матрац наполовину зірваний з ліжка. Картини обдерті зі стін. Його розкладачка лежить на боку, як мертвий собака, а Лиховісний Ліловий розтоптаний на друзки фіолетового пластику.

Світло надходило з дверей ванної, напівпрочинених. Зразу за ними чиясь рука звисала безвільно, кров скрапувала з кінчиків пальців. А в дзеркалі шафки-аптечки то спалахувало, то гасло слово АРАК.

Раптом величезний годинник у якійсь скляній кулі матеріалізувався перед дзеркалом. На його циферблаті не було ні стрілок, ні цифр, тільки якась дата, написана червоним: ДРУГЕ ГРУДНЯ. А тоді, вибалушеними від жаху очима, він побачив те слово АРАК, його тьмяний відбиток у скляному куполі, тепер уже двічі відбиток. І зрозумів, що правильно воно пишеться КАРА.

Денні Торренс закричав у жахливому переляку. Дата пропала з циферблата. І сам циферблат пропав, на заміну йому з’явилася кругла чорна діра, що напухала й напухала, наче зіниця, що розширюється. Вона затулила все, і він повалився вперед, почав падати, падати, він…

…упав з фотеля.

Якусь мить він лежав на підлозі бальної зали, важко дихаючи.

АРАК.

КАРА.

АРАК.

КАРА.

(І кара — Червона Смерть — опанувала геть усе!)

(Маски геть! Маски геть!)

А під кожною блискотливою, гарною маскою і зараз небачене обличчя тієї постаті, що гналася за ним по цих темних коридорах, її червоні очі вибалушені, безтямні і вбивчі.

Ох, як же він боявся, що за обличчя може явитися світу, коли нарешті надійде час зняття масок.

(«ДІКУ!»)

закричав він що мав сили. Здалося, зараз лусне на друзки його голова від такого потужного крику.

(«!!!ОЙ ДІКУ ОЙ БУДЬ ЛАСОЧКА БУДЬ ЛАСОЧКА БУДЬ ЛАСОЧКА ПРИЇДЬ!!!)

Над ним той дзиґар, що він його був завів срібним ключиком, продовжував відлічувати секунди, й хвилини, й години.

Частина п’ята

Справи життя і смерті

Розділ тридцять восьмий

Флорида

Третій син місіс Хеллоран, одягнений у кухарську білу робу Дік, з «Лакі Страйком»[219], припаркованим у кутику його рота, здав задом, виїжджаючи своїм відреставрованим «кадилаком» зі стоянки поза Овочевим ринком дрібногуртової торгівлі, і неспішно повів машину кругом будівлі. Контейнер з латук-салатом до цієї темної будівлі якраз заштовхував Мастертон, тепер уже співвласник усього закладу, котрий, утім, рухався тією ж патентованою свінгуючою ходою, яку він прибрав собі давно, ще до Другої світової війни.

Хеллоран