Читати книгу - "Поцілунок одного разу , Ольга Манілова"

Вони дивляться один на одного безкінечно. Десятки, а може сотні помахів вій.

— Чого… страшно? - відмирає Карелін першим.

Кіра тягне та тягне його одяг на себе. Але тут нема де розвернутися, щоб відтягнути щось далеко. Значно. І відтягнути час.

Вона не відповідає. Слова не вдається у мову сформувати.

— Через мене страшно? — уже з натиском гуркотить він.

Кіра мотає головою, і чоловік обсипає її обличчя спонтанними поцілунками. Намагаючись притиснутися до нього до кінця, кожним клаптиком тіла, дівчина плутано шепоче:

— Тільки повільно… Без… Повільно.

— Звичайно, — цілує він її з жаром усюди, — звичайно, добре.

Її пальці не в змозі розтулитись, і вона намертво тримає його за комір. Власний видих відгукується трепетом по всьому тілу, коли Рома прослизає до неї з другого разу. Він тисне і тисне на глибину, але все — проникнення, ласки, підходи — робить справді повільно. Очі самі собою заплющуються, коли їхні тіла починають розгойдуватися невпопад.

Серце пустогоном зсередини відстрілює ударами, і Кірі треба триматися, їй треба триматися за щось... Тепло накочує хвилями. Розбурхує шкіру зсередини. Вмить такою гарячкою обертається, що, здається, тільки один вихід залишився — вистрибнути зі шкіри назовні.

Рома кінчає в неї, все сильніше і сильніше її за потилицю до себе притискає.

Кіра нарешті відпускає воріт його пальто.

— Незручно тобі,— шепоче він швидко,— зараз я придумаю щось, люба... Кіро? Кіра!

Їй треба виповзти із машини. З цього вузького сидіння. Вона намагається і за підлокітник себе підтримувати, і по волоссю заспокійливо пройтися долонею.

Все всередині намішано, збовтано, і зараз рвоне суміш. Кірі потрібне повітря. Простір, де для думок з'явиться широкий радіус.

Дівчина розуміє, що вона на межі сліз. Від гіркоти розуміння рухається швидше, відкриваючи дверцята прямо на трасу, де рідко машини проносяться мазком, не готові гальмувати.

Ні, не страшно. Зовсім незрозуміло. Потрібно вийти звідси. Карелін щось товкмачить ззаду, але вона не може дивитися на Рому. Занадто багато його. Що... що Кіра відчуває? Напевно, перевантаження. Стрес.

Від невпевненості.

Вона сама втомилася боротися.

Виснажена і більше не може сумніватися.

Дівчина усвідомлює, що відійшла від машини на десяток кроків, коли по шосе праворуч поряд гуркоче КамАЗ.

- Кіро!

Вона обертається, а Роман завмер біля капота. Невгамовний вітер плутає його волосся.

Боляче дивитися в його обличчя, так само як на сонце боляче підіймати погляд. Висушене втомою воно спотворене виразом несумісності: нерішучістю та сказом. Кіра знає, що Рома не сердиться на неї. З крижаної клітки груднини вириваються ридання, але чомусь сльози тануть до того, як викотяться з очей.

— Що, Кіро? — обірвано кричить Рома. - Що таке? Я зробив щось не те?

- Все те, - шепоче вона, - все те.

Незрозуміло, чи розрізняє її відповідь.

Ось і перешкода: Карелін завжди робить усе те. Для неї. Кіра все готова прийняти з того, що робить. Це завжди обертається перевагою йому.

Все завжди обертається перевагою для нього.

— Тоді... Чому ти втекла? Чому!?

Чоловік витирає рота рукою і бере курс по прямій на дівчину. Вона відразу робить крок назад, і Карелін смикано зупиняється.

Виглядає настільки розгубленим і безпорадним, що  у Кіри над ребрами все рветься назовні. Вона хоче піти назад, але не може!

- Нічого! - Кричить дівчина у відповідь. — Мені треба заспокоїтись. Одна хвилина! Просто заспокоїтись!

- Через що!? — реве Карелін громом так раптово, що, здається, земля під ними здатна похитнутися. — Навіщо тобі заспокоюватись?

Сльози нарешті набрали достатньо вологи, щоб вирватися назовні.

Ну ось. Тепер Кірі доведеться сказати, бо вона більше не витримає. Не може мовчати.

- Незрозуміло, чого чекати від тебе. Я не розумію. Я не знаю! Все... як у тумані. Я не знаю, як почуватися впевненою... далі. Я постійно сумніваюся.

— Кіро, підійди сюди, — починає Роман і показує рукою, як їй йти.

І він правий. Якщо вона хоче обговорень, це так не робиться. Дівчина стоїть попереду машини, безцільно і безглуздо. Повз автомобілі трасу обкатують, а вони з Кареліним перекрикуються. Але Кіра не може більше, ніж на крок ступити. Назад.

Вона затискає рота рукою.

- Підійди сюди, - продовжує просити він, - підійди ж.

Кіра мотає головою.

- Я хочу! Але я не можу!

- Я ж сказав, що дам тобі гарантії. І я сказав, що розпишемося. Я сказав, що все виправлю.

- Не треба нічого виправляти! Ти такий, який ти є! - Вона безцільно обертається, а потім знову на нього дивиться. — Мені просто потрібен час.

- Ти втекла зараз! Після... Говори вже, зараз же!

— Я не знаю, що ти думаєш насправді. Ти гарно говориш, Рома. Дуже гарно! Краще за всіх! Але іноді... ти не такий зовсім! Я хочу бути в... безпеці!

— Ти в безпеці, — тремтячим голосом відгукується він, — я не брешу і не вигадую, Кіро. А ось ти... Може, я теж хочу бути в безпеці!

- Ось! — репетує Кіра. - Ти завжди це робиш! Виграєш словами.

Карелін відходить далі до багажника, але за деякий час повертається. Кіра тепер взагалі не знає, як зрушити з місця.

Десяток кроків дорогою до капота.

— Чому тобі було страшно? Коли ми займалися сексом? Якщо ти не скажеш прямо, присягаюсь, ми звідси ніколи не поїдемо.

Кіра намагається зібрати образи та почуття в купу і не дивиться на нього:

— Тому що я невпевнено себе... не зовсім так почуваюся. Не можу розслабитись. Я завжди... надто бурхливо на тебе реагую.

Він щось шепоче, але вона розібрати ні слова не може.

— Нічого, що я також бурхливо реагую? Нас тут двоє, як ти любиш казати!

Дівчина дивиться на нього незрячим поглядом, злегка розгойдуючись. Рома протирає обличчя долонями і впирається кулаком у капот.