Читати книгу - "Лукомор'я. Дубль два, Лара Роса"

В мене, схоже, був зовсім ошелешений вигляд, судячи зі збентеженої посмішки Ігоря. Він спіймав мене за руку:

– Озвучуй вже, що ти там собі надумала.

Я нервово зглитнула:

– І скільки додаткового часу ти собі викроїв таким чином?

– Років дванадцять-тринадцять, і займався не лише наукою, – він стрімко схилився до мене й, підхопивши, перемістив до себе на коліна. – Тільки давай ти не будеш зараз вбивати собі в голову, що я старший від тебе ледь не на тридцять років, і почнеш знов від мене сахатись.

Саме така думка в мене й була, і тепер я здавалась собі маленьким сопливим дівчиськом поряд з цим… монументом.

– Ну-у-у, суть… майже, та, – вкотре не подумавши брякнула я.

З приреченим виглядом Колвін хитнув головою:

– І ти хочеш, щоб я був з тобою відвертим?! Знаючи, до яких висновків ти схильна приходити.

Що ж я зроблю, коли воно думається! Та позбавлятись інформації я теж не хочу. Подумаєш – дванадцять років плюс! Річ же не в них? Я подивилась на Колвіна. А в ньому. І він мені потрібен, навіть, якщо буде двадцять плюс до тих, що вже маються у наявності. Скинувши голову догори, я зловила погляд Ігоря:

– Не чіпай мої висновки! Вони трохи повирують й заспокояться. Мені всього лиш треба перетравити почуте. Не кожен день чуєш щось подібне. Можна врешті це зрозуміти?

Він схилив до мене обличчя, прискіпливо вдивляючись в мої очі:

– Можна. Тільки це?

Я обвилась руками навколо його шиї, опинившись катастрофічно близько від його губ:

– Ні. Не тільки.

– І, що ж…

Договорити я йому не дала, закривши цього разу його рот поцілунком: не все ж Колвіну розумувати. Він і не опирався…