Читати книгу - "Місто біля моря"

ресторан (він кивнув головою на вікна станційного ресторану) з причини фінансових утруднень — забудемо. Самі лише адміністративні витрати зжеруть там половину наших і без того мізерних капіталів. З другого боку, від Наталчиної курочки та й від компоту в свідомості лишилися тільки солодкі спогади. А набивати шлунки чим-небудь до завтрашнього дня доведеться. Це — залізна необхідність. Що ж маємо діяти в такому випадку? Думаю, треба обслідувати місцевий базар і там запастися продуктами. І дешево буде, і сердито. Хто — за?

… Ми підняли руки, і вусатий носильник, що прийняв на схорону наш багаж, проходячи по перону, з подивом подивився на це вранішнє голосування.

— Дядечку, а стривайте! — гукнув йому навздогін Головацький. — Коли ваш фастівський базар починає своє свідоме життя?

— Та незабаром, тітки вже товари понесли, — сказав носильник. — А сонечко зійде — загуде базар на всю силу.

— От і чудово! — зрадів Головацький. — Гайда, друзі, за калоріями.

М’які небруковані вулиці Фастова, з мальвами та соняшниками за тинами, привели всіх нас на базар. Чого тільки не було тут в оцю вранішню пору: і синенькі баклажани, і величезні білі гриби з тугими палевими шапками, і жовті пузаті гарбузи, і жовтогаряча морква з буйнозеленою гичкою, і налиті соком тугі червоні помідори. Рядом стояли корзини груш, соковитих слив-ренклодів, в’язки цибулі, низки сіро-білого часнику, піраміди огірків, рожеві стеблини ревеню, купки пахучого кропу.

… Навантажені бараниною, молоком, пухкими свіжими булками, помідорами та іншим харчем, попрямували ми на розшуки річки.

Не встигло спалахнути багаття на березі, як Головацький став заготовляти шампури з прямих і досить великих прутиків верболозу. Він здирав з шампурів кору, і вони робилися гладенькі і слизькі. Шматки мокрого м’яса він спритно нанизував на білі рівні прутики впереміжку з кружальцями цибулі і маленькими помідорами. Важко сказати простими словами, як запахло над річкою, коли Головацький поклав над жаром на кілочках п’ять важких, нанизаних червоними шматочками баранини саморобних шампурів. Як тільки м’ясо стало бліднути, цибуля підсмажуватись, а на вугілля впали перші краплі баранячого сала, навколо запахло так смачно й принадно, що й не сказати.

Час од часу, махаючи Наталчиною косинкою, Толя роздував гаснуче вугілля. Шашлики з блідих стали робитися рожевими, мовби загоряючи у нас на очах. Жир краплинами з шипінням стікав на вугілля, а помідори з боків почорніли і де-не-де лопались, поливаючи томатним соком вогняний під багаття. Аромат смаженого м’яса і чимдалі гучніше шипіння викликали в наших молодих організмах, охлялих за роки громадянської війни, диявольський апетит.

— Помий бляшанку, Наталю, — розпорядився Головацький, перевертаючи над вогнем прутики з шашликом.

Поки Наталка, стоячи напівзогнута на широко розставлених м’язистих ногах над крутим берегом Унави, мила осокою єдину нашу посудину, Шерудилло розстелив на траві два номери «Приазовського пролетарія» і став нарізувати скибками свіжий хліб. Тут же він-розклав і невикористані помідори, цибулю та кілька головок часнику.

— Прошу за стіл, дорогі гості! — відступаючи від вогнища і водночас урочисто показуючи рукою на темно-червоний шиплячий шашлик, запросив Головацький. — Кельнерів у нас нема. Дійте самостійно.

Ми зняли з рогаток шашлики і, сівши кружка на траві біля газетної скатертини, стали просто зубами зривати з напівобгорілих прутиків соковиті, пропахлі димом і часником м’які шматочки баранини.

Перші хвилини щелепи наші працювали в погодженому мовчанні.

Ми грали на шашличних флейтах з таким азартом, наче приїхали з голодного краю.

Мені здавалося, що я ніколи в житті не їв такої смачної страви!

… Із Жмеринки ми дали у підшефний полк телеграму про свій приїзд, але, правду кажучи, я не був певен, чи прибуде вона за своїм призначенням до нашого приїзду, бо адреса була дуже приблизна. Щоб не розголошувати військову таємницю, я адресував телеграму так: «Місто Н., колишні Стародубські казарми, командиру».

Тільки-но винесли ми наші тюки з подарунками на привокзальний майдан, як ціла ватага бородатих візників-балагул з довгими пужалнами оточила нас, пропонуючи свої послуги, щоб довезти нас у місто.

Запах глянсових, відполірованих шкіряних сидінь фаетонів змішувався з запахом дьогтю, яким мазали балагули букси розсохлих коліс.

— Паничики мої, за вісімдесят копійок я вас до самої «Венеції» доставлю! — більше за всіх набивався довготелесий балагула з синцем під оком.

— Товариші! Ви не делегація? — почулося рядом.

Біля нас з’явився чорнявий командир у формі червоного козацтва. На синіх петлицях його акуратно заправленої гімнастерки червоніло по три «кубарі» і були прикріплені кавалерійські значки — підківки з перехрещеними шаблями. Маленький, ладний кашкетик з малиновим верхом і синім околишем мовби підкреслювався зігнутим лакованим козирком.

— Так, ми з Маріуполя, — сказав Шерудилло.

— Політрук третього ескадрону кавалерійського полку імені Німецької компартії Канунников! — відрекомендувався військовий. — За вами прислано тачанку.

Спершу ми поклали на дно тачанки тюки з подарунками, а потім посадили туди зверху Зуброву. Притримуючи одною рукою спідницю і червоніючи від ніяковості, Наталка сяк-так вибралася нагору, а за нею, як ті хвацькі кіннотники, намагаючись показати, що нам не вперше їздити на тачанці, вихопились і ми туди. Політрук Канунников сів поряд з їздовим, і гладкі булані коні понесли тачанку до переїзду, лишивши позаду Спантеличеного балагулу з підбитим оком.

— А де ж твоя знаменита фортеця? — спитала Наталя. — Звичайне собі місто, і ніякої старовини не видно.

— Старовина розташована в Старому місті, — сказав політрук. — А ми стоїмо на околиці, за залізничною колією. По місту ми вас іще провеземо!

В’їхали у передмістя Циганівку. Маленькі хатки стояли обабіч небрукованої дороги. Згодом стали попадатися й будинки чималенькі. І нарешті за червоним двоповерховим будиночком залізничної школи ми виїхали на забруковану синюватим камінням вулицю. І тоді я сказав урочисто, торкаючи за лікоть нашу супутницю:

— Наталочко, диви!

На стіні цегляного будинку була прибита голуба емальована табличка з написом: Вулиця Никодима Зуброва.

Як зачарована дивилась. Наталка на табличку, очей не відводячи. І згодом сказала з гордістю:

— Це вулиця імені мого дядька!..

… Щойно ми заїхали у відчинені ворота військового містечка, одразу ж побачили на широкому плацу построєний поескадронно підшефний полк.

Під звуки фанфар до нас підскакав на сірому, в яблуках, баскому жеребці, поблискуючи шаблею, яку тримав на рівні козирка кашкета, міцний, середнього зросту командир зі «шпалами» на синіх петлицях. Пронизливим тонким голосом, спинивши коня, він закричав на увесь двір:

— Товариші шефи! Полк червоного козацтва імені Німецької комуністичної партії построєний з нагоди вашого приїзду. Командир полку Микола Веселовський!

— Дорогі товариші! Друзі! Славетні наші захисники! Робітнича молодь Приазов’я і одного з найбільших заводів півдня нашої країни доручила нам передати вам зігрітий жаром наших юних сердець, палкий, шефський, комсомольський привіт…

Так почав своє