Читати книгу - "Жахослов"

Вона поралася із замком. Але той уперто не піддавався; чи, може, то її руки відмовлялися повернути ключа. Вона проклинала їх за цю зраду. Невже вони відчували таке блаженство, торкаючись його тіла? Таке щастя, що тепер, коли вона намагалася здійснити цю втечу, відмовлялися діяти з нею заодно?

Він був уже зовсім близько від неї. Настільки близько, що міг би схопити її, якби хотів. Але не став цього робити. Він зберігав поважну дистанцію, доки нарешті вона не покинула марних спроб відімкнути замок і обернулася обличчям до нього.

– Хто ти? – спитала вона.

– Яке це має значення? – відповів він. І додав, уже м’якіше: – Якщо хочеш піти, то зараз саме час зробити це.

Він кинув погляд повз неї – на двері. Вона чула, як сам собою обертається ключ у замку. Чула, як відчинилися двері, втиснувшись їй у спину.

– Вперед, – сказав він. – Я тебе не тримаю. Але, Маріанно, послухай мене. Якщо ти обереш залишитися… ти залишишся назавжди.

З коридору повіяло холодом, і його тіло вкрилося гусячою шкірою. Він стрепенувся, його живіт напружився, соски затверділи. Іноді, коли вона припадала головою до його живота, їй здавалося, що його шкірою розтікаються райдужні хвилі, стікаючи вниз уздовж його паху – у ритмі, який пришвидшувався в міру того, як вона збуджувала його. Тоді вона відкидала це як ілюзію. Тепер же знала, що не помилялася.

– Тож вирішуй, – сказав він. – Бо я мерзну.

– Не тисни на мене, – відповіла дівчина. Вона почувалася спокійніше з відчиненими дверима за спиною. Тепер, якщо захоче, вона могла б миттєво втекти. Вислизнути в коридор, униз сходами, на вулицю і геть звідси.

– По-перше, – сказала вона. – Я хочу знати, з ким я спала увесь цей час.

– Зі мною, – злегка посміхаючись, промовив він.

– Але ти дещо від мене приховав.

– Не все одразу, – відповів Віґо. – Але ми до всього дійдемо. Якщо я й зможу зайти з кимось так далеко, то тільки з тобою.

Він розкинув руки, наче демонструючи їй свою наготу. Вишукану легкість своєї статури, гнучкість усіх своїх рис, шовковисту поросль на животі, елегантну форму ніг. Його шкіра була настільки чутлива до її дотику, що вона могла би писати на ній своїм нігтем. Насправді ж, він і заохочував її до цього. Не раз пропонував прикрасити його тіло графіті. І досі на його плечах проглядали сліди від її нігтиків, залишені протягом їхньої останньої пристрасної ночі. Їй здавалося, що якщо придивитися ближче, то можна розгледіти на них відбиток великого пальця, відбиток долоні – переконливий доказ її співучасті.

Як могла вона твердити, що не помічала його інакшості, коли він підносив її на такі вершини екстазу? Мала б зрозуміти.

Мала б.

– Отже? – запитав він.

– Я боюся.

– Чого? Не мене. Ну ж бо, Маріанно. Це я. Я, Віґо. Я твій танцюрист, пам’ятаєш?

Із цими словами він почав рухатися. Наче під музику, якої вона не чула. І, як завжди під час танцю, він почав збуджуватися. Їй ніколи не набридало спостерігати за ним. Дивовижна рухливість його стегон, тонка гра його грудних і плечових м’язів, коли він здіймав руки над головою, долоні, що ловлять повітря. Часом музика, яку він чув, ставала просто шаленою, і його ноги підхоплювали відповідний ритм. Він притупував і крутився на місці, і його ерегований член де-не-де ляскав по стегнах. Часом нечутний ритм уповільнювався, і танцюрист ставав замріяним, гойдаючись на хвилях мелодійного припливу.

Усе відбувалося, як завжди. Він запрошував її назад у ліжко, де ці рухливі стегна припадуть до її тіла, зануривши в неї своє знаряддя, і танець триватиме, годину за годиною – часом так повільно, що вони ледве рухатимуться, часом перетворюючись на конвульсії, колотнечу, безумство.

Спостерігаючи за ним, вона згадала його дотики і тепер прагнула відчувати їх знов. Хотіла, щоб він знову склав долоні під її грудьми, торкнувся їх своїм вологим язиком. Хотіла, щоб він пестив долонями її стегна, водночас ніжно смикаючи губи її піхви.

А потім, збуджена й змокла від уявних дотиків його язика і його рук, вона прагнула відчути, як він входить у неї, повільно, зовсім повільно…

– Отже… – промовила вона. – Що, як я скажу тобі, що не боюся? Що тоді? Ти покажеш мені, хто ти насправді?

– Спочатку ти маєш обрати, – відповів він. – Скажи, що ти хочеш залишитися. Скажи, що кохатимеш мене, хай би ким я був, і я покажу тобі. Бо якщо не можеш… – Він припинив танцювати. Усе його тіло раптом застигло, усім своїм виглядом демонструючи страждання. – Якщо не можеш… то йди собі й ніколи не повертайся. Так, наче ми ніколи не зустрічали одне одного.

Вона дивилася повз нього, обмірковуючи його слова. Не те щоб їй зовсім не подобалася та жінка, якою вона була до зустрічі з ним. Не те щоб вона не мала амбіцій стати тим, ким могла б, якби й надалі залишайся сама. Їй подобався довколишній світ. Але цього було замало.

Вона знов перевела погляд на нього.

– Гаразд… – промовила вона.

Він насупився.

– Що ти обираєш? – спитав він.

– Я хочу побачити.

– Вороття не буде, – нагадав він їй.

– Я знаю.

Він провів руками по своєму тілу. Його пальці злегка торкнулися губ і ковзнули нижче, до середини грудей, потім – до пупка і ще нижче – до головки члена. Вона вела очима слідом за його рухом. Побачила, які гострі зуби ховаються за його губами. Побачила, як піт медовими краплями проступає в нього на грудях, прикрашаючи його. Побачила райдужне сяйво, що перетікає уздовж його живота під шкірою, нижче, нижче й нижче. Побачила, куди воно прямує і де зосереджується. Його яскраве сяйво зібралося біля самого кореня й потекло до головки, за яку трималися його руки.

І перш ніж це вирвалося назовні, звільняючись у своєму бунтарстві, на мить їй стало так страшно, як ніколи в житті. Адже всі шляхи, окрім єдиного, були тепер принесені в жертву цим вибором.

А потім, без жодного руху вона відчула це на собі, і той жар його відданості спалив без сліду всі її страхи.

«Це кохання», – подумала вона і легенько штовхнула двері, залишаючи увесь світ за порогом.

* * *

Клайв Баркер – письменник, художник,