Читати книгу - "Гра у відрізаний палець"

– Це закуски, – пояснив офіціант. – Вони йдуть до кожної основної страви…

У ресторані з’явилися ще декілька клієнтів, і Нік спостерігав, як і навколо них закрутився офіціант. Збоку метушня, що створювалася подачею «мез», чимось була схожа на танець. Тільки музики в ресторані не було. Вона зазвучала пізніше, після того, як Самві запалив камін, біля якого вони сиділи.

Вино закінчилось, і вони замовили ще. Від каміна йшло живе тепло. Сам хазяїн приніс їм по величезному блюду, де з «нірки», виритої в горі зеленого салату, виглядав запечений кальмар. На краю блюд лежало по половинці великого лимона. Нік упевнено взяв свою половинку і видавив на кальмара і салат.

– Ти що, знаєш, як усе це потрібно їсти? – не без заздрості в голосі запитав Віктор.

– Ні, але якщо дають лимон – потрібно його видавити, – впевнено мовив Нік.

Турецька пливка музика нагадувала колискову. Вона звучала неголосно і ненав’язливо.

Віктору раптом здалося, що за ними хтось спостерігає. Дивне відчуття виникло немов само по собі, адже Віктор на всі боки не оглядався. Він завмер на мить, утупившись у свого ще недоїденого кальмара. Потім обвів поглядом ресторан. Повернувши погляд на Ніка, він відзначив чоловіка, що самотньо сидів за найдальшим од них столиком. Майже інтимне освітлення низеньких свічок не дозволяло бачити облич інших відвідувачів.

Хвилювання, що несподівано з’явилось у Віктора, само собою вляглося. Він заспокоївся, повернувся до кальмара.

– Ти чого зблід? – запитав його Нік.

– Не знаю, спекотно, – Віктор кивнув на камін.

– Від спеки зазвичай червоніють, – мовив Нік.

Підійшов Самві, запропонував ще вина. Час плинув повільно. Музика знову затихла. Чутно було тріск вогню в каміні. За порадою ввічливого Самві замовили каву «саде» – гірку та міцну, зварену по-турецьки. До кави Самві приніс политі медом горіхові кульки.

– Це за рахунок ресторану, – сказав він.

Настрій у Ніка і Віктора був наприкінці вечора майже святковий. Минуле і сьогодення немов відпустило їх на якийсь час.

Нік запитав Самві, чи можуть вони заплатити доларами.

– Звичайно, – відповів хазяїн. – Але не сьогодні.

Нік здивовано перепитав турка.

– За вашу вечерю вже заплатили, – пояснив Самві.

– Хто?

Самві озирнувся, подивився в далекий кут ресторану.

– Він уже пішов.

Нік переклав Вікторові новину.

Віктор теж озирнувся, подивився на столик, за яким зовсім недавно самотньо сидів чоловік.

– Значить, ми не самі, – спокійно мовив Віктор.

У Ніка цей висновок ніяких емоцій не викликав. Він допив каву і потер пальцями скроні, дивуючись із того, що міцна кава не змогла змити з язика смак напівсухого вина.

Попрощавшись із Самві, вони вийшли з ресторану. Постояли під високим, усіяним зірками небом. Тепле повітря шелестіло листям дерев, які росли поряд із рестораном.

– Краса, – прошепотів Віктор, і в його голосі зазвучали нотки смутку.

– Так, – сказав Нік і зітхнув.

– Чому так сумно? – прозвучав поруч, з боку дерев, чоловічий голос, який здався Вікторові страшенно знайомим. – Життя прекрасне, незважаючи на усілякі труднощі…

– Георгій? – запитав Віктор, уже помітивши чоловіка в сірому плащі, що стояв біля ближнього дерева.

– Так, Георгій, – прозвучала відповідь.

Чоловік повільно підійшов. Зупинився поряд із ними. Простягнув руку Нікові.

– Будьмо знайомі, – кивнув він. – Пора вже познайомитись, якщо випала нагода. Адже випадок – бог життя!

Нік потиснув руку Георгію, а в голові знову прозвучали щойно вимовлені Георгієм слова «Випадок – бог життя!» Це ж була його фраза, отримана «в спадок» від загиблого в Африці друга і колеги. Випадок – бог життя…

– Ви до моря вже ходили? – запитав Георгій, поправляючи капелюх.

– У Кіренії, – відповів Віктор.

– Тут море і ближче є, – сказав він і, кивком голови показавши напрям, пішов до дороги.

Вони мовчки втрьох дісталися берега. На це знадобилося хвилин п’ятнадцять. Всілися на стовбур поваленого дерева лицем до місячної доріжки, що погойдувалася на хвилях.

– Добре бути далеко від батьківщини, – мовив Георгій, ні до кого не звертаючись.

Було чутно шипіння хвилі, що облизувала берег, який осипався камінням.

– От же цікаво, – вів далі Георгій, дивлячись на море перед собою. – Майже двадцять п’ять років живе собі країна, ніким, окрім Туреччини, не визнана – Турецька Республіка Північного Кіпру. Живе собі тихо і щасливо…

Георгій сидів скраю. Повільно повернувши голову, він подивився на обличчя Віктора і Ніка.

– Рік тому тут відпочивав Броницький, – говорив Георгій. – Зі своїми новими друзями…

Віктор, почувши про Броницького, пожвавився. Подивився на Георгія. Немов чекав продовження. І воно було.

– Друзям показалося мало тієї суми, яку він міг зняти сам, без двох давніх друзів, які не знали, де він відпочиває… Тому, повернувшись до Києва, він почав придумувати, як би всіх трьох зібрати тут і, коли все буде зроблено, двох спекатися… Йому, напевно, пообіцяли місце прем’єр-міністра, хоча воно коштує набагато дешевше за цю суму…

Глибокий оксамитовий баритон Георгія звучав на фоні шипіння хвилі майже як музика, як текст із якогось фільму, начитаний талановитим актором.

– Він сам підняв хвилю і сам від неї захлинувся…

– Тобто ви його вбили? – запитав Віктор.

Жоден м’яз не здригнувся на обличчі Георгія. Не зводячи очей із нічного моря, він клацнув язиком. Потім нахилився, взяв із землі камінчик і кинув у воду.

– Ніхто його не вбивав. Він сам випив коньяку і прийняв піґулки, несумісні з алкоголем, створивши нам масу проблем! Що з ним сталося потім, після ресторану, і хто його відправив у політ, я не знаю. Та це й не важливо. Для нас він усе ще живий. Буцімто. Принаймні він тут із нами. Остаточно він помре тільки через кілька днів. У нас не заведено помирати, не передавши справи.

Нік слухав Георгія без особливого інтересу. Його думки були зайняті іншим. Він намагався уявити собі зустріч із дружиною. Намагався і не міг. Щось не збігалося в його уяві, ніби він більше ніколи й не міг зустрітися з Танею. Може, всередині в нього існувало тверде знання про її смерть, і знання це було непохитне, воно просто блокувало будь-які ігри уяви? Нік зітхнув.

– Про дружину думаєш? – запитав його несподівано Георгій. Потім поліз у внутрішню кишеню піджака, дістав конверт і простягнув Нікові.

Нік витягнув звідти фотографію. Навіть при місячному сяйві він одразу впізнав Таню.

Вона стояла на сходинці потяга й розгублено дивилася кудись убік.

– Це вона на Київському вокзалі, – прокоментував Георгій.

Віктор теж заглянув на знімок.

– А хто її фотографував? – здивувався він.

– Ті ж, хто вас із нею підстраховував і згодом. Ви їх не бачили.

Віктор мовчки кивнув.

– Гаразд, – Георгій звівся на ноги. –