Читати книгу - "Інформатор"

Це була точна копія фургона компанії з доставки FedEx. Машина зупинилась перед сусіднім будинком. Водій, одягнений в офіційну форму FedEx, вийшов і відчинив капот, щоб усунути несправність. На задньому сидінні розташувалися ФБРівці — Еллі Пачеко і троє технічних фахівців зі своєю технікою. Коли вони були за шістдесят метрів від Клайда з годинником, Timex завібрував. Там, у кімнаті, мікрофон у «жучку» був здатен вловити навіть шепіт в радіусі десяти метрів.

За день до того Клайд провів чотири години з Еллі Пачеко та двома іншими агентами, репетируючи свою роль. Тепер його вихід. Потрібно розговорити Бонн Дюбоса, і він, Клайд Вестбей, отримає невеличкий термін, а потому проведе решту життя як вільна людина.

Клайд почав:

— Дві справи, Бонне. Я не можу знайти Зіка Формана. Два тижні тому я наказав йому зникнути і телефонувати мені час від часу. Ми розмовляли кілька разів, потім його телефон замовк. Гадаю, малий просто злякався і втік.

Бонн поглянув на Хенка, знизав плечима, перевів погляд на Клайда і відповів:

— Я це вже знаю.

У шлунку Клайда забурчало якраз вчасно, щоб приглушити вібрацію годинника. Переминаючись із ноги на ногу, він продовжив:

— Послухай, Бонне, це все моя провина, тож відповідальність за це лежить на мені. Я допустив дурну помилку, і всяке могло статись.

Бонн знову подивився на Хенка, тоді на Клайда й відповів:

— Здається, я уже сказав, що тобі слід забути про цю прикрість. Звісно, це була дурість, але що зроблено, те зроблено, і я намагаюся про це не думати. Схоже, що наслідків іще можна уникнути. Твоє завдання — керувати готелями, а для брудної роботи я знайду інших хлопців.

— Дякую, Бонне, — сказав Вестбей. — І друга справа. Хочу, щоб ти знав: я планую поїхати з міста на рік чи більше. Гадаю, усім буде краще, якщо я просто, ну, знаєш, поїду собі в подорож і зникну, поки тут усе не стихне. До того ж, розумієш, Бонне, у нас із дружиною стосунки не ладяться останнім часом, і, мабуть, це гарна нагода для нас пожити на відстані. Ми не збираємось розходитись, але вона не проти, якщо я на якийсь час поїду.

— Можливо, це непогана ідея. Я подумаю.

— Мене бентежить, що на тому відео видно моє обличчя, і я весь час думаю, що маю робити, якщо якийсь коп з’явиться в офісі й почне запитувати. Така перспектива змушує мене нервувати, Бонне. Краще вже я одразу поїду. Замінити мене є кому, і я буду перевіряти цих людей щотижня. З готелями все буде гаразд.

— Я вже сказав, що подумаю про це.

— Дякую.

Клайд повів плечима, ніби йому вже нічого було більше додати. Він ступив у напрямку виходу, тоді зупинився і повернувся до Бонна. Настав час для ролі, гідної «Оскара».

— Послухай Бонне, маю зізнатися, що я люблю свою роботу і вважаю за честь бути частиною твоєї організації, але, ну, ти згадував про «брудну роботу», і... — голос Вестбея зривався і хрипів. — Знаєш, Бонне, я просто не годжуся для таких речей, розумієш? Я не знав, що той хлопець помре. Я не знав, що усе це частина плану. Хтось попрацював з ременем і подушкою безпеки, бідолашний хлопець полетів прямісінько у лобове скло. Ти б його бачив, Бонне. На його обличчі місця живого не лишилося, кров була всюди, він здригався в конвульсіях. Хлопець дивився на мене, Бонне. Його очі промовляли до мене: «Будь ласка, будь ласка!» Він ще й досі приходить до мене у кошмарах. Я просто залишив його там. Я не відав, що роблю. Комусь слід було розповісти мені, що відбувається, Бонне.

— Тобі наказали виконати це доручення! — крикнув Бонн і підійшов ближче.

— Але я не знав, що мені доручено вбити когось.

— Це називається залякуванням, Клайде. Такі правила в цій грі, й так я усім тут керую. Якби не залякування, мене б тут не було, а ти не отримував би солідну винагороду за управління моїми готелями. Іноді, коли ведеш бізнес, потрібно тримати людей в кулаці, але буває так, що ці люди розуміють лише мову погроз. Якщо ти не хочеш цим займатися, нічого не вдієш. Мабуть, я тебе переоцінив. Я думав, що в тебе є яйця.

— І я так думав, але, мабуть, я їх загубив, коли побачив як людина стікає кров’ю, помираючи.

— Це була частина плану.

— Ти коли-небудь бачив, як людина помирає?

— Так, — з гордістю відповів Бонн.

— Дурне питання.

— Ще щось? — Бонн поглянув на Хенка так, наче хотів сказати: «Виведи його звідси».

Клайд підняв руки вгору на знак капітуляції і відступив.

— Все, все, але я й справді хочу на рік поїхати подалі звідси. Будь ласка, Бонне.

— Я подумаю про це.

У фургоні Еллі Пачеко зняв навушники й усміхнувся до техніків. Він бурмотів