Читати книгу - "За межі мовчазної планети. Переландра"

представляла б Його Єва — якби тільки не скуштувала того яблука, — і не більше, ніж представляє Його будь-яка людина, роблячи добрий учинок. Йому, Ренсомові, ніколи не зрівнятися з Ним ні особистими якостями, ні стражданнями — це те саме, що порівнювати чоловіка, який обпік собі пальця, намагаючись погасити іскру, і пожежника, що гине у вогні, бо ту іскру так і не погасили. Він більше не запитував, чому для цієї справи обрано саме його. Вибір міг упасти на кожного, на кого завгодно. Сліпуче світло, що осяювало момент прийняття остаточного рішення, насправді осяювало геть усіх, усіх до одного.

— Я наслав на твого ворога сон, — знов озвався голос. — Він прокинеться аж уранці. Встань, відійди на двадцять кроків у ліс і теж лягай спати. Сестра твоя також спить.

XII

Коли настає ранок, якого боїмося, то прокидаємося зазвичай одразу. Так і Ренсом, ледь розплющивши очі, тут же пригадав, що має сьогодні зробити. Він був сам-один; острів легенько погойдувався на лагідних, зовсім не штормових хвилях. Золотаве світло, що пробивалося поміж темно-синіми стовбурами, вказувало найближчу дорогу до моря. Ренсом подався туди, викупався, а тоді вибрався на берег, ліг долі і напився води. По тому знову звівся на ноги і кілька хвилин стояв, пригладжуючи руками мокре волосся і розминаючи руки й ноги; при цьому зауважив, що колись засмагла з одного боку і бліда з другого шкіра була вже майже однаковою на вигляд. Якби Владарка вперше побачила його тепер, то ледве чи охрестила б Пістрявим. Тіло набуло барви слонової кості, а пальці ніг, які стільки днів не знали взуття, відпочили і розпрямилися. Загалом він зараз подобався собі набагато більше, ніж раніше. Ренсом анітрохи не сумнівався, що таке-от здорове, непонівечене тіло йому судилося знову мати хіба після того величного для цілого всесвіту дня, який неодмінно настане колись у майбутньому, і він радів, що має для концерту, у якому вже так чи інакше мав узяти участь, такий гарний, добре налаштований інструмент. «Коли я прокинусь і насичусь Твоїм видом, — подумав він, — то тільки потішусь таким тілом».

Ренсом повернувся і попрямував до лісу, та не встиг пройти і кількох десятків кроків, як несподівано — всі його думки на той час уже вертілися навколо їжі — наштовхнувся на цілу хмару деревних бульбашок. Насолода була такою ж гострою, як і тоді, коли він зазнав її вперше, і навіть крок у нього став після духмяної купелі пружнішим та легшим. Ренсом і тепер, перед останньою у житті трапезою, не вважав за доцільне вибирати з-поміж розмаїття фруктів у лісі найкращі, та перше, що кинулося йому у вічі, були власне жовті плоди. «Що ж, чудовий сніданок перед тим, як зійти на ешафот, — насмішкувато подумав він, відкинувши вбік порожню шкаралупу; його охопило таке задоволення, наче цілий світ мав ось-ось піти в танок. — Хай там як, а мені нема про що шкодувати. Час я провів зовсім непогано — адже мені довелося побувати в раю».

Він подався лісом далі — туди, де дерева росли густіше, — і за кілька кроків мало не перечепився через Владарку, яка лежала на землі, забувшись міцним сном. Зазвичай о цій порі вона вже давно не спала, і Ренсом збагнув, що сон послав їй Малелділ. «Я ніколи більше її не побачу, — подумалося йому. — Я взагалі ніколи більше не дивитимусь на жінку так, як дивлюся оце зараз.» Доки він стояв над Владаркою, його проймала якась дивна, сирітська туга — ото б побачити, хоч раз у житті, праматір свого роду отак, в усій славі та невинності! «В нас усе інше — інша благодать, інша слава, — шепотів він сам до себе, — але не така, такої ні нам, ні комусь іншому побачити не судилося. Так, Бог може обернути на добро все, геть усе, що відбувається в будь-якому закутку будь-якого світу, але наша втрата не стає від того меншою.» Він кинув на Владарку ще один погляд, а тоді швидко пішов далі. «Я таки мав рацію, — снувалося йому в голові, — це не могло тривати далі. Час покласти всьому цьому край.»

Шукаючи ворога, він доволі довго блукав островом, то пірнаючи в гущавину, де панували тьмяні, проте водночас вельми насичені барви, то виринаючи на відкритій місцевості. Наткнувся було на свого давнього приятеля, дракона; той знов обкрутився довкола якогось стовбура, проте цього разу міцно спав, як і Владарка його світу. Тільки тепер Ренсом звернув увагу на те, що, відколи прокинувся, не чув ні щебетання птахів, ні шарудіння гнучких тіл поміж гілками, ані не помічав цікавих поглядів із заростів; до нього долинало лишень рокотіння хвиль. Скидалося на те, що Господь Бог занурив цілий острів — а, можливо, й увесь цей світ — у глибокий сон. На мить Ренсом відчув себе страшенно самотнім, проте тут же й зрадів, що у пам’яті безтурботних мешканців цих райських островів не залишиться ні насилля, ні крові.

Десь за годину, обходячи невеликий гайок бульбашкових дерев, він зненацька наткнувся на Нелюда. «Як, його уже поранено?» — по-думав було, побачивши на грудях у почвари криваві плями, але відразу ж зрозумів, що Нелюд, як завжди, вимазався чужою кров’ю: в його довгих, вправних руках слабко тріпотіла, широко розкривши дзьоба у безгучному передсмертному зойку, наполовину розтерзана птаха. Ренсом накинувся на ворога ще до того, як устиг збагнути, що, власне, робить. Либонь, підсвідомо пригадавши шкільні заняття боксом, він із усієї сили вдарив Нелюда лівою рукою просто у підборіддя. Про те, що боксерських рукавиць у нього немає, він геть забув, та це тут-таки далося взнаки: коли його кулак зіткнувся з щелепою ворога, пальці пронизав різкий біль — на мить навіть здалося, що їх зламано, — а ціла рука аж до плеча затремтіла й занила. Якусь секунду Ренсом приходив до тями, а Нелюд тим часом устиг відступити на кілька кроків назад. Йому удар теж явно не припав до смаку. Хоч птаху з рук він так і не випустив, та, вочевидь, прокусив собі язика, бо коли спробував заговорити, з рота потекла цівка крові.

— Отже, тепер ти спробуєш силу, — хрипко сказав він по-англійськи.

— Облиш птаху, — наказав Ренсом.

— Але ж це не надто розумно з твого боку, — вів далі Нелюд. — Хіба ти не знаєш, хто я такий?

— Я знаю, що ти таке, — відповів Ренсом. — Все решта не має особливого значення.

— І ти, жалюгідний, слабкий чоловіче, гадаєш, що зможеш зі мною