Читати книгу - "Лукомор'я. Дубль два, Лара Роса"

– То, може, – я спробувала вивернутись з усюдисущих рук, – напружити пам’ять?

Натомість Ігор напружив руки й «зронив» мене на диван, розташовуючись поруч та окупуючи мої губи наново, намагаючись донести до їхньої хазяйки думку, що от просто зараз у власника цієї нахабно наступальної зброї стались серйозні проблеми з тією самою пам’яттю, а відновлювати її він вирішив дивно специфічним засобом. І я зовсім не впевнена, що цей засіб робочий. В усякому разі, на моєму внутрішньому екрані висів напис: «Файли не знайдено», а в мене навіть цікавості немає – з’ясувати, що я шукала, й… чи шукала взагалі щось? А, коли гарячий язик, дражнячи, проїхався по моїй шкірі від ключиці до вуха, в мене залишилось лише відео з феєрверком.

Відчувала себе Снігуронькою, що кинулась у бурхливе полум’я пристрасті. І, чорт з ним, що я танула! Язики вогнища були дурманливо жагучими та хвилюючими: вони поступово знімали крижану кірку, наближаючись до живої плоті, огортаючи її палаючим жаром терзаючих пестощів. В цих руках приємно було плавитись, у поцілунках тонути, а до розкішного грозового неба очей хотілось полетіти й закружляти в урагані, що невмолимо нісся на мене.

Жаркі долоні ковзали по моєму тілу, безсоромно здвинувши одяг та окреслюючи кожну улоговинку або випуклість, котрі одразу ж накривались жадібними цілунками, що наче відмічали свої володіння. І все це перемежовувалося лихоманковим шепотом: «Кохаю тебе… Чуєш? Кохаю… Лєрка моя!»  

Я чула… Чула й божеволіла від щастя, що накочувало своїми хвилями та… страху, що все це може зникнути в одну мить, як часто зі мною це траплялось в моєму неспокійному житті. А декілька днів назад я наочно впевнилась, наскільки хитке моє щастя, коли почула зовсім інше: як стихає під моїми пальцями пульс найдорожчої мені людини. Мерзенне відчуття паніки, що раптово накотила на мене, несподівано почало рости, перекриваючи усі інші. Світло в очах меркло, а по мені пролетіло скажене тремтіння. Чомусь згадався той жах, де я залишилась одна у нічному лісі, до того ж так виразно, наче мене знов кинули. Закусивши губу, я вп’ялась пальцями у лопатки Ігоря, влипаючи в нього ще щільніше, та затремтіла ще більше. Він завмер й спробував здійнятися наді мною:

– Лєра, що з тобою?

Вп’явшись в губу зубами, я сховала обличчя в нього на грудях, намагаючись стримати клубок, що підкотив до горла. Щось зі мною не те відбувається: ніколи не була слізливою – не ревіла навіть, коли били. Та за останній місяць це вже третя, чи четверта спроба впасти до стану, який я дуже не любила. Наче підмінили!

Не дочекавшись відповіді, Колвін зробив зусилля відірвати мене від себе. Насилу, та в нього це вийшло. Я втупилась у стелю, а він поклав долоню на мою щоку, намагаючись великим пальцем вивільнити губу з захвату, що в нього не надто виходило, враховуючи силу, з якою я вчепилась в неї зубами, стримуючи ненависний сльозливий клубок.

Ігор схилився до мого обличчя й ніжно поцілував у куточок рота, обдаючи гарячим шепотом:

– Лєрка, не мовчи.

Я обвилась навколо його шиї і ледь не схлипнула:

– Ігоре, мені страшно.

Колвін випрямився й сів на дивані. Підхопивши мене під коліна й за талію, всадовив собі на руки, обійняв й ткнувся у мою розтріпану копицю, звідки через секунду почулось:

– Чого ти боїшся, синице?

Я втиснулась в його груди, наче там можна було сховатись від усіх нещасть світу:

– Інколи мені здається, що я проклята з дитинства й приречена на вічну самотність. А будь-які натяки на щастя – не більш, ніж короткочасна ілюзія, що може розвіятись в одну мить.

Кільце його рук стиснулось навколо мене ще міцніше, а гарячі губи ковзнули по моїй скроні:

– Проклять не існує – це забобони. Шкода завдається інакше. Це я тобі, як спеціаліст кажу. Тому, приректи тебе на самотність таким екстравагантним способом ніхто не зможе. Все інше – збіг обставин.

– Може, поясниш, чому вони збігаються саме до мене? – здійняла на нього погляд.

Колвінські пальці ковзнули моєю вилицею, після чого клацнули мене по носі, поки сам він намагався посміхнутись:

– Інколи стається таке «везіння». Повір, якщо копнути кожного з людей, то в більшості можна буде нарити хоч би один подібний період у житті, коли все руйнується.

– У такій концентрації?! – обурилась я.

Ігор потерся носом об мою щоку:

– Подивись на це з іншого боку: тебе не викрали, не вбили, і по другому колу – не викрали й не вбили, – він хитро посміхнувся. – Та ти – просто щасливиця!

– Щасливиця?! – прошипіла я обурено. – Знаєш, де я бачила таке щастя?!

Та озвучити конкретну адресу й місцеположення я не встигла, оскільки пролунав стук у двері. Ми перезирнулись.

– Ти когось чекаєш? – здивувалась я, готова наїхати, що мене знов не попередили.

Колвін збентежено знизав плечима:

– Ні, – і, зсадивши мене на диван, вийшов у передпокій.

Через хвилину звідти з’явився спочатку Олег і, тільки спустивши очі нижче, я помітила Ольгу, що зі сум’яттям витріщалась на Ігоря. Жінка мовчки обійшла його й рушила до мене:

– Ти як себе почуваєш? – почала вона з огляду й допиту.

– Нормально, – спробувала я невимушено посміхнутись.

– Я ж тобі казав! – сміхотнув Олег. – Дарма ти так переживала.

Ольга розвернулась до чоловіків:

– Колвін! – ледь не гаркнула вона. – Ну, хай вже сам пхаєш свою голову де не прийдеться! Чорт з тобою! Але тягти ще й дівчину до своїх авантюр?!

Ігор, з незворушним виглядом, склав руки на грудях:

– Чого ти така зла? Все в порядку.

– В порядку в нього! – пирхнула Дубовська. – А якби щось не так пішло?! – вона планомірно пропалювала його сердитим поглядом, щоправда, без будь-якого ефекту. – От же ж, брила крижана!

Це ж треба: не одна я, виявляється, його таким вважала! Та Ольга вже прямувала до кухні:

– Ходім пиріжки їсти: мої батьки напекли їх, мабуть, на тиждень вперед.