Читати книгу - "Бартімеус: Амулет Самарканда, Джонатан Страуд"

Хлопчина завагався. Здається, він уже ладен був погодитись.

— Не знаю... — пробурмотів він. —Ти ж де... джин. Для тебе присяга нічого не важить.

— Не плутай мене з чарівниками! Гаразд. Тоді... — я розлючено підскочив з ліжка. — Тоді, якщо ти зараз не відпустиш мене, я піду до твоєї любої панни Вайтвел і розповім, як усе було насправді. Їй буде дуже цікаво побачити мою справжню подобу.

Хлопець прикусив губу й потягся по книжку.

— Я можу..

— Еге ж, ти багато чого можеш, — відповів я. — Оце і є твоя біда. Ти надто розумний — самому собі на шкоду. Багато що сталося через те, що ти був надто хитромудрий, щоб не втручатись у події. Ти хотів помститись, ти викликав шляхетного джина, ти викрав Амулет, ти змусив інших за це розплачуватись. Ти робив усе, що хотів, а я допомагав тобі, бо мусив допомагати. Звичайно ж, ти з твоєю кмітливістю можеш накласти на мене нове закляття, однак не накладеш його так швидко, щоб я не встиг розповісти твоїй наставниці правду — про тебе, про мене, про Амулет і Андервуда.

— Просто зараз? — тихо перепитав він.

— Просто зараз.

—Тоді ти потрапиш до бляшанки.

—То гірше буде для нас обох.

Кілька секунд ми дивились один одному в очі — здається, вперше. Потім хлопчина зітхнув і відвернувся.

— Відпусти мене, Джоне, — сказав я. — Я вже досить попрацював. Я втомився. І ти так само.

Хлопчина всміхнувся.

— Я нітрохи не втомився, — заперечив він. — Мені ще стільки хочеться зробити!

— Атож, — підхопив я. — Спротив... Змовники... Ти мусиш вивільнити собі руки, щоб полювати за ними без перешкод. Подумай про інших джинів, які тобі знадобляться, коли ти розпочнеш свою велику кар’єру. Вони мені, звичайно, не рівня, зате вони завдадуть тобі меншого клопоту.

Ці слова, здається, зачепили належну струну в його серці.

— Гаразд, Бартімеусе, — сказав він. — Я згоден. Тільки тобі доведеться зачекати, поки я намалюю коло.

— Нічого! — я аж палав завзяттям. — Я тебе розважатиму, поки ти цим займатимешся. Що тобі до вподоби? Я можу заспівати тобі соловейком, заграти якнайкращу мелодію, викликати сотні чудових ароматів... Можу навіть трохи пожонглювати!

— Дякую, не треба.

Один куток у кімнаті навмисне було не прикрито килимом. Там хлопець і намалював шматком чорної крейди, знайденим у шухляді письмового столу, простий пентакль — дуже чітко й точно, лише двічі зазирнувши до своєї книжки з формулами, — і два кола. Поки він це робив, я сидів тихо, мов горличка: мені не хотілося, щоб він зробив хоч найменшу помилку.

Нарешті хлопчина завершив роботу і розігнувся, тримаючись за стан.

— Готово, — сказав він. — Заходь.

Я уважно оглянув руни.

— Це завершить дію пентакля Адельбранда?

—Так.

— І розірве закляття Нескінченного Ув’язнення?

—Так! Бачиш оцей ієрогліф? Саме він розриває його. То ти хочеш, щоб я тебе відпустив, чи ні?

— Я просто хочу переконатися.

Я заскочив до більшого кола і обернувся до хлопця. Він приготувався, подумки повторив закляття, а тоді суворо глянув на мене.

— Годі вже отак по—дурному усміхатись, — зауважив він. — Ти заважаєш мені.

— Пробач, — я скривив обличчя в безмежній скорботі.

— Це аж ніяк не краще.

— Гаразд, гаразд, пробач.

— А тепер — приготуйся, — він глибоко вдихнув.

— Хвилинку, — додав я. — Якщо тобі знадобиться найближчим часом когось викликати, я раджу тобі Фекварла. Він хороший слуга. Доручи йому якусь творчу роботу — скажімо, черпати озеро ситом чи рахувати піщинки на березі річки. Йому це припаде до вподоби.

— Слухай, ти хочеш, щоб тебе відпустили?

— Хочу. Дуже хочу.

— Ну, тоді...

— Натаніелю, остання порада.

— Невже?

— Послухай мене. Як на чарівника, у тебе непогані здібності. Я маю на увазі зовсім не те, про що ти думаєш. По—перше, ти завзятіший за більшість чарівників; але якщо ти не будеш обачний, вони тебе розчавлять. По—друге, ти маєш совість — ту рідкісну річ, яку так легко втратити. Бережи її. От, власне, і все... О, до речі! Я б на твоєму місці поводився обережніше з твоєю новою наставницею.

Кілька секунд він дивився на мене, ніби хотів щось сказати. А тоді нетерпляче хитнув головою.

— Все буде добре. Не переймайся мною. Це твоя остання нагода. Мені за п’ять хвилин пора вечеряти.

— Я готовий.

Хлопчисько швидко, без зволікань, виголосив закляття. З кожним його словом я відчував, як слабшає тягар, що прив’язував мене до Землі. А коли він наблизився до кінця, моя подоба розпливлася і вийшла за межі кола. В магічних рівнях відчинилися незліченні двері, ваблячи мене до себе. Перетворившись на щільну хмару диму, я з ревом поринув геть, заповнивши кімнату, що з кожною миттю ставала дедалі при— марнішою.

Хлопець завершив своє закляття. Замовк. Остання ланка нашого зв’язку обірвалася.

І я зник, залишивши по собі їдкий сірчаний запах. Просто так, на пам’ять.

Минуло два роки після подій «Амулета Самарканда». Юний чарівник Натаніель швидко просувається по службовій драбині. Його теперішнє завдання ох і нелегке: Лондон піддається лютим атакам на кількох фронтах, тож мета юнака — відшукати джерело цих потрясінь і покласти їм край.

Захопливе продовження роману «Амулет Самарканда» аж ніяк не