Читати книгу - "Сокіл і Ластівка"

— Сер Ніколас прибув, капітане, — сказала тітка тоном королеви, котра вирушала у вигнання. — Можна піднімати вітрила і хай береже нас Господь.

Фреддо посміхнувся.

— Наказуєте — піднімаємо. Бажання клієнта закон. Хоча взагалі-то в нас мотор.

Суденце хитнуло. Микола Олександрович відчув, що його починає нудити, і поквапився піднятися на свіже повітря.

Гойдало набагато сильніше, ніж на лайнері, хоч море було майже гладеньким. Воно блищало і сліпило очі, а пахло водночас свіжістю і гниллю і ще чимось типу прального порошку. Одинадцятої палуби ці аромати не досягали, і у магістра виникло відчуття, що тільки тепер він дійсно вийшов у море, лайнер же був не справжнім кораблем, а плавучим готелем. Від першого ж подиху на повні груди нудота минулася, наче й не було. Ніка став біля самісінького бушприта, взявся рукою за трос, і раптом зробилося йому так добре, так вільно, що він сам з себе зіронізував: корсар-флібустьєр, та й годі.

А потім трапилася доволі дивовижна подія. Оскільки Ніколас стояв спиною до берега, він нічого не помітив, лише почув у повітрі дивне лопотіння. Обернувся — і на плече йому сіла велика чорно-червона птаха.

— Капітан Флінт? — Ти звідки взявся? — запитав магістр. — Невже вирішив супроводжувати мене? А як же бібліотека?

Папуга дивився незмигним оком, повернувши голову в профіль.

— Кр-р-р-р.

— Просто як я. Втік від книжок назустріч справжньому життю? З папугою на плечі я викапаний Джон Сільвер, тільки дерев’яної ноги не вистачає. Ти вмієш кричати «піастри»?

— Тр-р-р-р.

Птах дивився на Ніку зосереджено, не перебивав і тільки підтакував. Він був ідеальним співрозмовником.

— Нічого, діло наживне. Дерев’яну ногу мені влаштує Де— лоні, коли я не знайду сховку. А піастри витрусить Міньйон. Начхати! Зате за кілька годин я буду на справжньому острові скарбів.

Острів Скарбів

Маленьку наліпку на горизонті Ніколас розгледів хвилин через десять після того, як Фреддо тицьнув пальцем кудись уперед і оголосив:

— Он він, Сент-Моріс.

На палубу вийшли компаньйони, підняли тітку Сінтію, а Фандорін все не міг нічого розгледіти, окрім блискотливого мерехтіння. Та ось одна з хвиль видалася йому не синьою, як інші, а бурою. До того ж вона не рухалася.

— Дайте-но бінокль, — попросив магістр.

Сент-Моріс виглядав не романтично — насправді пласка наліпка нудного коричневого кольору. Інші острівці, повз які вони пропливали на шляху з Мартиніки, були хоча б зеленими.

— Там невисоке гірське плато, — пояснив Делоні. — Рештки давнього вулкана. Все в ущелинах, наче старий потрісканий асфальт. Піду покуняю. Раніше, ніж за годину, не причалимо.

На годиннику було за п'ять п’ята. У мілку лагуну, надійно заховану гострими скелями, човен увійшов о шостій. Вода там була прозора, пронизливо-блакитна — кожну мушлю на дні видно.

— Ось мої володіння.

Фреддо широким жестом обвів берег, де на піску лежав ще один великий човен, плоскодонний, яскраво розфарбований, з сяючою білою кабіною.

— Це для клієнтів, що полюбляють гламур, — усміхнувся Фреддо. — Все новесеньке, все виблискує, усередині стиль «техно». Називається «П’ята колона». Це така п’єса у Хема.

— У кого? — запитав містер Делоні.

— Неважливо. Я забув, що ви не поціновувач літератури, Філе. Он там офіс і наша з Джо халупа. Бунгало для клієнтів лівіше, під дахом з пальмового листя. Три кімнати, веранда. Кондиціонери недавно поставили. Американці без них жити не можуть.

Під безугавне патякання хазяїна висадилися, розселилися. Тітці Сінтії і Ніку перепало по окремій кімнаті, Міньйон із Делоні оселилися разом, зате у них була веранда і телевізор.

Хитавиця в морі і нервова ажитація стомили стару леді. Щоб завтра бути в гарній формі, Сінтія прийняла снодійне і ще завидна вклалася в ліжко.

Партнери Ніколаса зайнялися прийомом і підготовкою замовленого спорядження. Міньйон звіряв накладні, рукатий Делоні збирав хитромудрі апарати, серед яких Фандорін знав тільки металошукач — найновіший 28-частотний «Іксплорер». Фреддо звітувався перед нотаріусом, його син допомагав Філу.

Магістру треба було зателефонувати. Стільниковий серед океанських просторів, звісно, не працював, але в конторі був супутниковий телефон. Там Ніколас і влаштувався, добре, що Фреддо дозволив користуватися апаратом без обмежень: «У мене як на п'ятизірковому курорті — все включено»».

Родина Миколи Олександровича вже мала перебувати в барбадоському готелі. Попереду ще непроста розмова з дружиною. Алтин мала фантастичне чуття і миттєво вловлювала будь-яку штучність у голосі чоловіка, а розкривати їй подробиці запланованої авантюри Фандорін не збирався — для себе ж краще.

По-перше, замучить питаннями, на які наразі немає відповіді. По-друге, скаже, що він все вчинив не так і зробив тисячу помилок. По-третє, оголосить, що негайно вирушає на Сент-Моріс, бо в нього, телепня, ні з біса не вийде без неї.

Одне слово, дружині варто було набрехати зо три міхи, а Ніка в цьому далеко не мастак.

Тому він довго готувався до розмови, погладжуючи по спині свого пернатого приятеля і неуважно оглядаючи приміщення, в якому нічого цікавого не було. Канцелярський стіл (1 шт.), стілець продавлений (1 шт.), шафи металеві (2 шт.), вентилятор поламаний (1 шт.) та ще сейф допотопний з кнопковим цифровим замком (1 шт.).

Треба сказати їй, що телефон супутниковий і одна хвилина розмови коштує десять доларів, майнула у свідомості Ніколаса рятівна думка. Ось аргумент, який спонукатиме дружину бути якомога лаконічнішою і не заглиблюватися в деталі. Та ще й пояснить деяку натужність тону. Коли у голові працює секундомір, напруженість у голосі не дивує.

Він натикав номер, що складався з півтора десятка чисел. Перші два рази збився, потім ще тричі не проходив сигнал.

Знудившись, Капітан Флінт перелетів до вогнетривкої шафи і, мавпуючи, взявся так само тицяти дзьобом у кнопки кодового замка.

З шостої спроби Фандорін нарешті прорвався. В готелі відповіли «just a moment, sir»[47]. Секунду потому дружина закричала в слухавку:

— Так, так! Слухаю! Ну. що там трапилося? Я божеволію!

Микола Олександрович зніяковів. Звісно, з інтуїцією в Алтин усе добре, але не настільки ж! Її голос тремтів, готовий зірватися на ридання. Така істеричність була зовсім не властивою залізній леді.

— Та нічого ще не трапилося, заспокойся, — сказав він, відразу доступаючись усіма позиціями. — Бував я в халепах і крутіших, ніж ця…

Він хотів додати, що в будь-якому разі розбиратися з претензіями компаньйонів буде тітка, нікуди вона не подінеться, а сам думав: звідки Алтин про все дізналася?

Але дружина сказала дещо, що загнало магістра в глухий кут:

— Ніко,