Читати книгу - "Темна матерія"

Але я просто беру його за руку й підштовхую до відчинених пасажирських дверей «Ескалейда».

Він залазить перший, я — слідом, зачиняю за нами Двері.

Водій озирається і питає із сильним російським акцентом:

— Куди тепер?

Дорогою з поліцейського відділка я надумав один варіант — велике й гамірне місце, де ми можемо легко змішатися з натовпом, навіть якщо хтось із тих Джейсонів і ув’яжеться за нами. Пробую, чи можна його завбачити. У мене три запасні варіанти — ботанічний сад Лінкольн-парк-консерваторі, оглядовий майданчик на Вілліс Тауер і кладовище Роузгіл. Найбезпечнішим і найнесподіванішим видається Роузгіл. Також мене тягне на Вілліс Тауер і в Лінкольн Парк. Отож я іду всупереч інстинкту і таки схиляюсь до першого варіанту.

Я кажу йому:

— Торговий центр «Вотер тауер плейс».

Їдемо в місто у цілковитій тиші.

Коли вже видніються споруди центру міста, починає вібрувати мобілка Даніели.

Вона дивиться на екран, а потім повертає його так, щоб я міг прочитати повідомлення, яке щойно надійшло.

Це якийсь незнайомий номер 773.

«Даніело, це Джейсон. Я пишу тобі з чужого номера, але поясню все при зустрічі. Ти в небезпеці. Ти і Чарлі. Де ти? Будь ласка, зателефонуй мені якомога скоріше. Я дуже вас люблю.»

Даніела налякана до безтями.

Повітря в машині наелектризувалося, аж пощипує.

Водій звертає на Мічиган-авеню, забиту транспортом обідньої пори.

Удалині вже видніється жовтий вапняк водонапірної башти Чикаго-вотер-тауер, придавленої навколишніми хмарочосами, які утворюють розкішні торгові ряди пречудової Магніфісент-майл.

«Ескалейд» під’їжджає до зупинки біля головного входу, але я прошу водія завезти нас на підземну стоянку.

Із Честнат-стріт ми заглиблюємося в темряву багатоповерхового гаража.

Ми спускаємося на четвертий рівень, і я прошу водія зупинитися біля найближчої групи ліфтів.

Наскільки мені було видно, жодна машина за нами не їхала.

Луна від грюкоту зачинених дверцят відбивається від бетонних стін і колон. Авто від’їжджає.

«Вотер тауер плейс» — це торговий центр з вертикальними стінами, заввишки вісім поверхів, напханих бутіками і розкішними магазинами, які юрбляться навколо центрального атріуму зі скла й хромованої сталі.

Ми піднімаємося на мезонінний рівень, де розташовані всі ресторани, й виходимо зі скляного ліфта.

Зимова негода загнала під дах натовпи людей.

На якусь мить я почуваюся абсолютно безликим, непомітним.

Ми знаходимо місцину в тихому куточку, подалі від людських потоків.

Я сиджу між Даніелою і Чарлі й думаю про всіх тих Джейсонів, які бігають зараз по Чикаго, готових на все, навіть убити, аби лиш опинитися на моєму місці.

Я глибоко вдихаю.

Із чого ж почати?

Я дивлюся Даніелі в очі й заправляю пасмо її волосся за вухо.

Я дивлюся в очі Чарлі.

Кажу їм, як сильно я їх люблю.

Що я пройшов крізь пекло, щоб зараз отак сидіти між ними.

Я починаю з мого викрадення в ту хрустку жовтневу ніч, коли мене примусили під дулом пістолета вести машину до закинутої електростанції в Південному Чикаго.

Я розповідаю про свій страх, про те, як думав, що мене збираються вбити, про те, що натомість прокинувся в ангарі секретної наукової лабораторії, де люди, яких я ніколи не бачив, виявляється, не тільки знали мене, а ще й з нетерпінням чекали на моє повернення.

Вони прислухаються до кожної деталі моєї втечі з «Лабораторій швидкості» тієї першої ночі, і мого повернення в наш будинок на Елеанор-стріт, будинок, який не був моєю домівкою, де я жив самотою, як людина, котра вибрала шлях присвятити усе життя своїм науковим дослідженням.

Світ, в якому ми з Даніелою ніколи не одружувалися, а Чарлі ніколи не народжувався.

Я розповів Даніелі, як я зустрів її двійника на художній інсталяції в Бактауні.

Як мене схопили й заточили в лабораторії.

Як ми з Амандою втекли в кубі.

Я описую мультивсесвіт.

Кожні двері, в які заходив.

Кожен зруйнований світ.

Кожне Чикаго, яке було не зовсім моє, але яке на крок наближало мене до дому.

Про деякі речі я не згадую.

Те, про що я поки не насмілююсь розповідати.

Про дві ночі, які я провів із Даніелою після відкриття інсталяції.

Про те, як двічі був свідком її смерті.

Колись я розповім і про це.

Я намагаюсь уявити, що мусять відчувати Даніела й Чарлі, слухаючи цю історію.

Коли по щоках Даніели починають котитися сльози, я питаю:

— Ти віриш мені?

—