Читати книгу - "Альянс. Трилогія Палімпсест. Книга 2"

Обличчя його було розслабленим — видавалось, наче він добре відпочив. Поглянув на іншого Спадкоємця:

— Вітаю, брате.

Щось змінилось в обличчі Варума після його слів.

— Радий зустрічі, Всевладе. Я чув, що ти повернувся до столиці.

— Служба закидає в різні місця, чи ж тобі не знати. Але приємно, коли трапляється можливість побувати вдома, — Всевлад поглянув спершу на Ханну, що стояла незворушно, а тоді перевів погляд на мене. З його чорних очей геть було незрозуміло, про що чоловік думає.

На мить запала мовчанка. Чути було шурхіт сторінок, які перегортали читачі, поскрипування меблів та тихі кроки між стелажами. Десь далеко вгорі сонце заступили хмари і сріблясте півколо на столі перед моєю розгорнутою книгою м’яко зникло.

— Гадаю, нам час. Маємо ще повно справ сьогодні, — мовив Варум. — Приємно було познайомитись.

Гал, вочевидь, хотів ще щось сказати, але погляд товариша його зупинив. Тому вони легенько кивнули Ханні, Всевладу й мені та пішли.

— Отак узяв і розлякав мені залицяльників, — промовила я, поглянувши на Всевлада з посмішкою.

Повз нас пройшли якісь панянки, кинувши на нього захоплені погляди. Всевлад не звернув на це уваги. Його тон раптом став напруженішим:

— Я знаю, куди ти хочеш потрапити, Анно, але мусиш ще трохи почекати. А от тебе, Ханно, ввечері запрошено до палацу.

Ханнині очі дивно зблиснули.

— Запрошено? Ким?

— Моїм батьком. Він хоче познайомитись із моєю напарницею.

Я в житті лишень одного разу побувала в палаці Величного — в центральній зі столиць імперії, Медії. Там проходили посвяту усі молоді дарвенхардці — у величезній сліпуче-білій будівлі, де в грандіозних розмірів тронній залі на постаменті з прозорого скла стояла невелика кам’яна чаша. Посудина та була такого чорного кольору, що, видавалось, вона не була матеріальною, а складалась із концентрованої пітьми. Її поверхня не відбивала навіть найменшої іскринки довколишньої білизни, а всередині чаша була наповнена кров’ю, добровільно пролитою туди тисячами дарвенхардців. Рідина лишень трохи не досягала вінець — але ніколи не піднімалась вище своєї межі, скільки б її не потрапляло в чашу щороку. Та просто вбирала кров, не пересихаючи, але й не наповнюючись. Феномен цей мені ніхто не пояснював, навіть Всевлад не знав, в чому ж реально справа. І то було перше в моїй голові, що не в’язалося з цілком немагічним образом імперії, де всі покладалися на зброю та холодний розум. Але чи не більше вражала та нестерпна біль палацу — в серці імперії, заснованої на війнах та кровопролитті.

А те, що я відчула, коли ми з Всевладом пройшли у ворота захисного муру, зведеного вже після завоювання, та опинились безпосередньо на території палацу Величного Метейського краю, і близько не було схожим на минулорічні переживання. Бо якщо в білизні споруди у Медії мене вражало лицемірне прагнення показати чистоту, то тут колишня Обитель Стожарів, що з розповідей Анни раніше була світло-сірою, а потемніла вже після їх падіння, нагадувала мені склеп. А елегантна центральна вежа, окута склом із темним залізом, видавалася надгробком. Я не пам’ятала, коли таке траплялося раніше, та зараз відчула задуху і як покотилися спиною краплинки поту.

Але відколи це я стишую ходу там, де почуваюсь некомфортно? Не було такого і не буде. Коли Всевлад кинув на мене уважний погляд, я лише легенько повела плечима. Ми йшли мовчки усю дорогу. Напарник видавався мені незвично скутим та похмурим. Здавалось, наче він веде мене до палацу понад силу. Та я вирішила не питати, в чому справа.

Якщо там нас чекає щось погане — ми принаймні зустрінемо це пліч-о-пліч.

Сонце заходило, тож коли ми опинились на внутрішньому подвір’ї, те вже потопало в сутінках, оточене вежами, верхівки яких ще горіли в світлі дня, що згасав. Пітьма розливалась при землі, як густе темне молоко, проявляючи несміливість лишень там, де слуги запалювали ліхтарі. Проте в місцях темніших я бачила постаті вартових — сервусів та дарвенхардців, що незворушно спостерігали за усім довкола. Минути подвір’я непоміченими можливості не було б навіть у метелика.

— Нам сюди, — Всевлад покрокував до головної будівлі палацу, від якої йшли містки та розгалуження в довколишні вежі. Ми піднялися сходами до височенних темних дверей, над якими висів круглий залізний щит, що зображав, певна річ, герб Циркути. Двері були відчиненими і крізь них ми втрапили до півкруглого передпокою вражаючих розмірів. Тут було п’ять сходів, що розходились навпроти входу, мовби промені, і вели до вищих ярусів. Поміж ними — двері, високі, але не настільки, як вхідні, а ще — круглі ділянки, окреслені невисокими залізно-скляними парапетами. В двох центральних стояли статуї заввишки метрів по двадцять — жінка та чоловік із білого мармуру. Я кинула на них погляд і одразу зрозуміла, хто це такі, тому що бачила портрети в книгах з історії. Могутній плечистий чоловік з дарвенхардським луком та стрілами був, безперечно, Сірином — першим завойовником-белатом, який і розпочав творення Циркути. Жінка — струнка, з кучерявим волоссям до плечей та без дарвенхардської зброї. Тільки на долонях, здійнятих перед грудьми, в неї лежав короткий ніж. Вочевидь, колись це