Читати книгу - "Зоряний лицар"

Не тільки маленьку бранку мучило занепокоєння. Верховний чарівник сидів у своїх покоях, занурений у похмурі думки. Чим ближче було випробування, тим більше Агриппу долали сумніви: раптом Зосим правий і дівчисько зможе вийти сухою з води? Невже доведеться визнати її обраницею? Він не знесе такого приниження. Пальці, наче пазурі хижого птаха, стиснулися на підлокітниках крісла, так що побіліли кісточки. Якби самозванку не захищав чарівний амулет, їй нізащо не вдалося б вийти з печери, Що Шепоче. Залишалося сподіватися, що однієї тільки сили талісмана не вистачить, щоб перемогти магію озера.

— Учителю, можна увійти? — дитячий голос перервав його міркування.

Тільки-но маг побачив Азара, все його невдоволення вилилося на хлопчика.

— Що ти тут робиш? Тобі нічим зайнятися? Як ти посмів увійти, не постукавши?!

— Я стукав, але ви не відповідали. Мені кортіло повідомити вам радісну звістку, але якщо я не вчасно, тоді прийду пізніше, — розгубився хлопчик.

— Радісні новини останнім часом трапляються нечасто. Вже коли з’явився — говори, — наказав Агриппа, суворо дивлячись на вихованця.

— До мене повернувся амулет.

— Що ти сказав?! — від несподіванки Агриппа навіть підвівся.

— Амулет у мене. Ось він, — Азар показав камінчик з отвором посередині.

— Як він у тебе опинився? — схвильовано запитав Агриппа, не в змозі відірвати погляду від талісмана.

— Мені віддала його дівчинка, яку привіз на острів брат Зосим.

— Що ти про неї знаєш?

— Нічого. Тільки те, що її звуть Марика.

Агриппа взяв камінчик з рук вихованця.

Так, це був знак острова, той самий амулет, що напевне допоміг Загубленій вийти з полум’я цілою й непошкодженою. Він міг би провести її й через випробування водою. Міг би…

Губи Агриппи розійшлися в посмішці. Все-таки Усевишній почув його прохання й не залишив їх поза увагою. Саме коли він перестав сподіватися, доля піднесла йому несподіваний подарунок. Агриппа почав сміятися, спочатку тихо, майже беззвучно, а потім усе голосніше й голосніше.

Азар стояв і дивився, як його наставник регоче, утираючи сльози, що виступили від сміху. Він по-своєму витлумачив радість Агриппи.

— Я знаю, що причиняв вам клопоти, адже в мене не завжди виходило тішити вас успіхами, але тепер усе буде інакше, — пообіцяв він.

— Так, так, — неуважно мовив верховний чарівник.

Зараз його хвилювали не успіхи спадкоємця, а поразка самозванки. Він ні на мить не переставав уважати Марику такою, ніби забув, що сам був серед тих, хто наділив її магічним даром і дав їй благословення.

Бачачи, що в наставника гарний настрій, Азар зважився звернутися із проханням, чого зазвичай собі не дозволяв.

— Учителю, я хотів вас попросити.

Агриппа мовчки кивнув, дозволяючи йому говорити.

— Марика хоче повернутися на батьківщину. Ви допоможете їй?

«Та хіба я можу пустити в світ ураган?» — подумав Агриппа. Незважаючи на те, що без амулета дар її не настільки міцний, вона стала безсмертною, а некромантам не місце серед людей. Це загрожує порушенням рівноваги. Крім того, нижчі духи не дадуть їй спокою. Вони вже намагалися змусити її служити їм. Ні, він не міг відпустити дівчинку до людей. Утім, все це було до того, як ця дурненька віддала оберіг, власними руками підписавши собі вирок. Тепер їй однаково не пройти випробування.

— Вона може повернутися, тільки якщо на землі хоч хтось вірить у те, що вона жива, — сказав він.

— А далі? Що потрібно зробити? — запитав хлопчик.

Агриппа помовчав. Він знав, що грається з вогнем, але небезпека була надто незначна, а гострота відчуття п’янила й вимагала якомога повніше насолодитися перемогою.

— Вона повинна в магічному кристалі побачити те місце, куди збирається потрапити.

— Але магічний кристал є тільки в чарівників. Ви допоможете їй? — з надією запитав Азар.

— Це ще не все. Вона може повернутися тільки в тому випадку, якщо забере із собою все, з чим потрапила на острів. Так що тобі довелося б повернути їй амулет, — сказав Агриппа і, бачачи зніяковіння хлопчика, всміхнувся:

— Ти, як і раніше, хочеш, щоб я їй допоміг?

Настав вечір, і в небі з’явилися зорі. Утомлена від переживань, дівчинка спала, згорнувшись клубочком. Спросонку вона не зрозуміла, де знаходиться. Біля неї стояв Зосим.

— Ходімо, вже час, — коротко сказав він.

— Куди ми підемо?

— Ти повинна будеш зробити те, для чого потрапила на острів, — ухильно сказав Зосим, і Марика зрозуміла, що більшого їй не домогтися.