Читати книгу - "Трохи відчайдушної слави, Емілі Теш"

«Можливо, ми ніколи не зробимо цього знову», — з’явилося запізніле каяття у Кіри. Вона з усіх сил відкинула цю думку.

Задзеленчали дзвіночки на зміну. «Тигри» побігли до наступного завдання, і їх замінили як глядачі ескадрилья Скіфіки, дорослі чоловіки в темно-синіх уніформах зі срібним кінним знаком «Скіфіки» на комірах. Кіра усе ще не звертала на них уваги, але мигцем помітила знайоме, молоде на вигляд обличчя. Востаннє, коли вона бачила його, він був Койотом, одним із сусідів Магі, і, ймовірно, саме він називав іншим їхні імена — Клеопатра, Валькірі, — бо Кіра чула, як чоловіки кликали їх вголос, радіючи, коли хтось із них приземлявся. Удар. Вона проігнорувала їх, як ігнорувала Тигрів, навіть коли вони ставали голоснішими й наполегливішими. Тільки цей обмін ударами мав значення, і наступний, і наступний…

Клео сильно дістала Кіру. Почувся вибух вітань і, як не дивно, сміх. Кіра підняла очі. Клео простягла руку. Вираз її обличчя знову став холодним і безглуздим, але, здавалося, він не був спрямований на Кіру. «Ми закінчили», — сказала вона й підняла Кіру на ноги. «Ходімо».

Більше вона нічого не сказала, поки вони не вийшли з Дрилла. Вони обидві були вкриті потом, але Клео пройшла повз душ, наче його там не було. Кіра виявила, що її хвостик розпався, і поправила його. «Виродки, виродки, виродки, — сказала Клео. «Я повертаюся в казарми, щоб помитися. Ходімо».

Кіра сиділа, обмита душем, і тремтіла в холоді неопалюваної ліжка, а з її хвостика капала холодна вода на потилицю. Клео сказала: «Досі немає призначень».

Кіра нічого не сказала.

«Ти чула їх?» – запитала Клео. «Ти чула, що вони говорили?»

«Це не має значення», — сказала Кіра. «Це не має значення. Просто солдати залишаються солдатами. Це важка служба. Їм дозволено трохи…”

Вона зупинилася, бо все ще не була впевнена, що саме робили солдати, які за ними спостерігали; або чому було так неприємно думати про це.

«Це не має значення, — сказала вона.

Клео сіла на своє ліжко, закрила обличчя руками і сказала: «Я б хотіла померти».

Кіра спочатку не зрозуміла її слів. Тоді вона сказала: «Ти не це маєш на увазі».

«Ти не розумієш, що я маю на увазі, Кіро, ти нічого не знаєш», — кинула Клео. «Що! Чого вони чекають! Просто скажи мені, просто зроби це вже». Вона якусь мить замовкла. Тоді вона сказала: «Це буду я. Це буду я в дитячій кімнаті, чи не так. Я і Лізабель».

«Я не знаю», — сказала Кіра.

— Це будеш не ти, — сказала Клео. «Ти найкраща з нас. Наш безстрашний лідер. Улюбленець Джоле. Це будеш не ти, значить, це буду я». Вона перевернулася й лягла на спину. «Я просто хочу покінчити з цим. Я не можу прийняти це».

Кіра підвелася.

«Що?»

— Я запитаю, — сказала Кіра. «Він мій дядько, як ти сказала». Вона сковтнула. «Я піду і запитаю командира Джоле».

Помешкання Джоле було заховане серед командних люксів, неподалік від Агріколя. Був короткий шлях через Розплідник, але Кіра пішла довшим шляхом повз ангар Августи. Люкс Джоле складався лише з двох кімнат - скромної вітальні та чернечої келії зі спальним місцем. Він мав право на більше. Кіра поважала його за це і любила — тим більше, що він нічого з цього не брав. Джоле був абсолютно безкорисливим. Усе, що він робив, було для людства. Він навіть не взяв мінімальної розкоші, на яку мав право керівник його рангу.

Кіра притиснула свою руку до дверей, і вони відсунулися вбік. Від цього їй стало тепло всередині. Минулого разу, коли вона приходила сюди, їй було сім, і вона плакала через першу чорну мітку пунктуальності. Тоді вона не розуміла, що втікати до свого дядька Джоле, щоб поскаржитися на її покарання, було несправедливо щодо її однокласників. Він витер її сльози старовинною візерунковою хусткою й ретельно пояснив їй це. Це правда, що Кіра і Магі були йому дорогі. Це правда, що вони були сім’єю, хоч і особливою. Але всі справжні люди були родиною, були особливими: уся Гея служила справі. Горобці були сестрами Кіри. Кіра зайшла зі спогадом про серйозний вираз обличчя дядька Джоле, який підштовхнув її до нової рішучості. Це так багато означало, що хтось, такий як він, ставився до вас серйозно. Він був її героєм. Кіра тоді вирішила теж стати героєм.

Він сказав їй не повертатися, і вона не поверталася. Але вона все ще була у пріоритетному дозволі для його кімнати. Вони все ще були сім’єю.

Джоле не було. Вітальня була такою простою, якою вона її пам’ятала. На столі в рамці лежала старовинна фотографія генетичної матері Кіри — великої усміхненої білявої жінки, у кутку якої було написано її ім’я: Елора. Поруч із фото був системний термінал, до якого Кіра навіть не думала торкатися — дядько мав всі види дозволів, які були набагато вищими за її рівень. Вона також не підійшла, щоб подивитися на фотографію. Вона сіла на жорсткий стілець біля дверей і почала чекати.

Коли вона була маленькою, у цій кімнаті було розкладне ліжко. Воно належало їхній сестрі Урсі. Звісно, ​​у Урси була своя група, але вона спала тут. Доглядати за нею — це була обіцянка, яку Джоле дав їхній матері перед кінцем світу, а дядько Джоле ніколи не забував своїх обіцянок. Величезним задоволенням у дитинстві Кіри було те, що її викликали з дитячої та провели до цих простих кімнат у Командуванні, щоб побачити її старшу сестру та дядька. Ні в кого іншого не було старшої сестри, тільки у Кіри та Магі. Більше ні в кого не було такого дядька. Урса, старша на вісім років, любила саджати Кіру собі на коліна й показувати їй фотографію їхньої матері. Магі перекидався через її плече, але Кіра була фавориткою Урси.

Можливо, саме таке спеціальне ставлення змусило Урсу піти.

Кіра не хотіла дрімати, але довга безсонна ніч у гуртожитку Горобця, а потім години, проведені в Дриллі, позначилися на ній. Її очі проти її волі бажали заплющитися. Вона не спала, вона просто чекала. Вона могла чекати із заплющеними очима. Тут не було чого насторожуватися. Ці кімнати були найбезпечнішим місцем у Всесвіті.

Її розбудив тупіт і крик. Вона так злякалася, що