Читати книгу - "Гармонія (2), Анна Стоун"

Альбрехт, вибігши на берег, зупинився. Рада стояла біля самого краю, розкинувши руки, наче хотіла обійняти весь світ.

Несподівано в очі йому впала земля, на якій стояла Рада. Зір Альбрехта став набагато гострішим. Відчувши небезпеку він кинувся до дівчини. І саме вчасно. Наступної миті вона скрикнула, бо земля під нею провалилася. Вона впала б у воду, якби Альбрехт не встиг її підхопити під руки. Тут до води було метрів зо три.

Витягнувши, він посадив її на землю. Схопившись за кісточку, Рада тихо завила.

- Де болить? – присів біля неї Альбрехт.

Рада неохоче прибрала руку. Падаючи вона встигла обдерти собі шкіру на кісточці, тепер у деяких місцях йшла кров.

Доторкнувшись до пораненої ноги, Альбрехт перевірив, чи не зламала вона її. Дівчина при цьому смикнула ногою, видавши писк.

- Все добре! Ні вивиху, ні перелому! А подряпини загояться! - сказав він, полегшено посміхнувшись; але в її очах стояли сльози. - Ну що ти? Через таку дрібницю плакати! Повернемося до Віджио, накажеш обробити рану!

Альбрехту хотілося сказати більше, ніж він міг. Хотілося обійняти та притиснути до себе, ніжно поцілувати. А замість цього він просто сидів і дивився на неї, коли вона його зовсім не помічала.

«Моє сонечко, як же тепер боляче, коли ти плачеш!» – зітхнув він.

Рада завжди була сильнішою за нього, як це було не приємно визнавати.

- Ти можеш встати? - спитав він, хоч знав, що нічого серйозного немає; Рада хитнула головою, все ще тримаючись за ногу; Альбрехт навіть засумнівався у своєму діагнозі. - Давай я тебе віднесу до того поваленого дерева! Посидиш поки що там!

- Ти віднесеш мене на руках? – щиро здивувалася Рада.

- А що? – Альбрехт не розумів, що в цьому було такого.

- Я ж важка! – збентежено опустивши очі, Рада натягнуто посміхнулась.

Альбрехт засміявшись, піднявши її на руки та відніс, посадивши на зламаний стовбур дерева, що лежав на землі.

- Сер, там стоять якісь кораблі. Сходити оглянути? – звернувся до нього один з охоронців.

Хлопець кивнув, вирішивши що йому важніше залишитися з нею, щоб не сталося біди. Сівши до неї, він спробувавши обняти, але дівчина раптово уткнулася обличчям йому в груди. Альбрехт здивовано завмер. Усі її м’язи були напружені, а серце калатало так, ніби ось-ось зірветься.

- Що сталося у наметі? Що ти знайшла? – тривога заполонила кожну його клітинку.

Рада тихо схлипнувши, міцніше обняла його за талію. Альбрехт крякнув від несподіваного тиску на нижні ребра.

- Альбрехт, вона була тут… - дівчина схлипнула, відсторонившись від нього. Хлопець жахнувся, бо очі подруги горіли безумством. Її тут наче й не було. - Альбрехт, чому кулон тут? Що вона тут робила? Де моя мати?! – Альбрехт не встиг зреагувати, коли вона схопила його за комір сорочки, струснувши так, що перед очима затанцювали зірочки. – Де?!

Щоб вона його випадково не задушила, Альбрехт скоріше прибрав  пальці з коміра. У нього не було відповіді на жодне запитання. Спіймавши її руки, він стиснув дівчину в обіймах. Здригнувшись, Рада спробувала вивільнитися, але зрештою притихла, тихо схлипуючи.

Вони так і просиділи обійнявшись, поки не повернулися охоронці.

- Сер, кораблі порожні! Ми перевірили всі каюти, та знайшли тільки речі ельфейс-орків! Вони, як вам відомо, теж були у війську повстанців.

- Зрозуміло... – Альбрехт замислився.

– Це піратські кораблі! І ще недалеко у воді ми знайшли статую, що була на носі корабля,… - почав був один із воїнів, але Альбрехт його вчасно зупинив.

- Я зараз. Ти посидиш тут хвильку? – стривожено запитав хлопець. Рада кивнула, витираючи сльози тильною стороною долоні.

Вставши з поваленого дерева, Альбрехт підійшов до трьох чоловіків.

– То була фігура вовка? – понизив він голос.

- Так. І ще, на ньому було написано «Списоносець»! – додав воїн.

- Чудесно. – буркнув Альбрехт. - Це корабель Морської Вовчиці, якщо мені не зраджує пам'ять!

- Невже це сама богиня Вульм? – в очах воїна спалахнув непідробний жах.

- Ні! Це все казки! Морська вовчиця людина.

- Один із воїнів знайшов у капітанській каюті ось цей портрет і зошит! Там записи імперською мовою! Ми їх не розуміємо! - воїн простяг йому блокнот обтягнутий шкірою, а в нього була вкладений дивовижної якості малюнок.

Альбрехт підніс його до обличчя і уважно вивчив риси обличчя вродливої жінки. Він мав якісь уявлення про зовнішність матері Ради, тому ні на мить не засумнівався. Розкривши блокнот, він пробіг першими рядками очима. Це була не зовсім імперська, але дуже на неї схожа.

– Це дуже цінна знахідка! Повертаємось до Мерліна! А поки що нікому про неї ні слова! - посерйознішав Альбрехт, кинувши короткий погляд на Раду, що вичікувало на нього дивилася.

Альбрехт знав, що йому треба це віддати їй. Швидше за все, Катана Вольфрам справді була тут і приймала участь у повстанні. Найімовірніше, всіх керівників Морл убив, якщо вони потрапили йому до рук. Альбрехт поспішив поки що сховати знахідки в сумку, і після розмови з Мерліном віддати Раді.