Читати книгу - "Вогнегривий коник"

— Ти став мужній, Миколо, — сказав йому вчитель.

Доброго Вам здоров’я, дідусю!

Біля школи живе старий чоловік, дід Іван. Немає в нього нікого ні рідних, ні знайомих. Було два сини — й ті загинули на фронті. А дружина померла недавно.

Щодня приходить дід Іван до школи по воду.

— У шкільному колодязі дуже смачна вода, — каже він сусідам.

Як тільки дідусь підходить до колодязя, до нього підбігають діти.

— Дідусю, давайте допоможемо вам витягти води, — кажуть вони.

Дідусь усміхається, не встигне й відпочити біля колодязя, як відро вже повне.

— Доброго вам здоров’я, дідусю! — щебечуть діти.

Ці слова звучать для діда прекрасною музикою. Від них на серці стає тепло й радісно.

Ось і зараз вийшов дід Іван з хати та й сів на лавці біля тину. Сидить і прислухається. До чого ж він прислухається? На шкільній садибі пролунав дзвінок. Дідусь бере відро й іде по воду. Як хочеться йому почути гарячі слова:

— Доброго вам здоров’я, дідусю!

Як їжачок піч змурував

У їжачка було гніздо. А їжачиха й каже їжакові:

— Узимку буде холодно нашим діткам. Змуруй піч.

Наробив їжак цегли і склав піч. Принесла їжачиха дров. Запалили в печі. Стало в гнізді тепло, їжаченята раді, стрибають, граються. Полізли на теплу піч, казки розповідають. Так і поснули. А за вікном — завірюха, мороз тріщить, дерева від вітру стогнуть, пташка біля ополонки плаче.

Будеш із гнізда випадати?

У дятлихи в гнізді було четверо пташенят. Одно з них таке неспокійне. Виглядає з гніздечка, все йому хочеться знати: а що там, далі?

— Виростеш, полетиш — то й побачиш, що за гніздом.

Але неспокійне дятленя не захотіло слухати маму, висунулося з гнізда й упало додолу. Сидить на траві, плаче.

Прилетіла мати до малого.

— Як же тебе врятувати, неслухняний сину? Сідай мені на спину, берися дзьобом за пір’я та держись міцно.

Сіло пташеня матері на спину, вчепилося дзьобиком за пір’я. Полетіла мати. Принесла своє дитя у гніздо, поклала та й питає:

— Будеш із гнізда випадати?

— Не буду, — сказало, плачучи пташеня й підняло голівку, щоб виглянути з гнізда.

Чванькувата буква

Була собі на світі Мудра Людина. Вона придумала букви. Вирізала їх із березової кори, склала в козубець і думає: «Ось піду завтра до людей і навчу їх читати й писати».

Минула ніч. Зібралася Мудра Людина йти до людей. «Треба, — думає, — розташувати букви в такому порядку, щоб людям легше було вчитися читати». Розкладає букви: а, б, в… Думає, як знайти такий порядок, щоб кожна буква підказувала, яка сусідка іде за нею.

Усі букви лежать смирно, чекають на свою чергу. Одне тільки «я» витерпіть не може. Все лізе в руки Мудрій Людині й нагадує про себе: а я куди?

Розгнівалась Мудра Людина й каже:

— Ну, з тобою лиха не оберешся. Сиди й жди своєї черги.

Та букві «я» нетерпеливиться:

— А чого мене забуваєш?

Подумала Мудра Людина та й каже: — «Я» буде на останньому місці.

Біда заставляє вчитись

Сьогодні Оленка встала дуже рано, до схід сонця. І бабуся встала рано, виряджає Оленку до школи. Мами немає вдома, вона працює на фермі в нічну зміну, ще не повернулася з роботи.

Поспішає Оленка. Коли це на спідничці відірвався гапличок, і спідничка спала.

— Ой, бабусю, пришийте гапличок, — просить Оленка. Стала шукати бабуся окуляри. Якось необережно їх посунула, вони впали й розбились.

Підняла бабуся з підлоги порожню оправу, похитала головою.

— Без окулярів не пришию… — промовила тихо бабуся. — Не бачу…

Оленка заплакала. Вона пригадала, як бабуся казала їй: «Вчись, Оленко, шити». А Оленка не хотіла вчитись. Тепер вона просить:

— Бабусю, навчіть мене шити…

— Сідай, учись, — каже бабуся. — Ось голка, ось нитка.

Поки Оленка втягала нитку в вушко голки, бабуся сиділа мовчки. А як втягла дівчинка нитку, бабуся сказала:

— Біда заставляє вчитись…

Кущ вовчих ягід

Помарніли без листя дерева, поблякла трава. Голому прозорому лісові зимно, холодно. Наскрізь продуває вітер. Не чути веселого гомону дітвори. Ні по що в ліс ходити: немає ні білих грибів, ні чорного терну, ні кисленької шипшини.

Стоїть на узліссі Кущ вовчих ягід. Гострі зелені листки — мов бляшані, а на гілках рясніють червоні грона. Милується сам собою Кущ: «Он який я гарний!»

Замело поля і дерева снігом. А на тому Кущі грона аж горять. Не сідають на нього ні дятел, ні дрізд, ні сорока.

— Пташки, чого ви не куштуєте моїх ягід? — питається Кущ вовчих ягід.

— Бо вони отруйні, — відповідають пташки.

— Чого ж вони такі красиві?

— Отруйне часто буває красиве.

Щоб кіт мишку не впіймав

Маленькій Олі мама читала книжечку. В книжечці розповідалося про дивні речі.

Була собі на світі мишка-норушка. Вилізла вона з нірки погуляти. А за нею погнався кіт вусатий. Мишка злякалась — та в нірку. Тремтить мишка в нірці, від страху дрижить, а кіт біля нори сидить.

На цьому й кінчилась казка.

Оля й питається мами:

— А що далі було? Не впіймав кіт мишки?

— Хтозна, — каже мама. — Кіт біля нори сидить, а мишка в норі.

Ніч. Усі полягали спати. Книжечку про кота й мишку мама на столі поклала. Не спиться Олі. «Це ж мишка в книжечці, — думає вона. — Вискочить із книжечки, побіжить, а кіт вусатий її й упіймає».

Встала Оля тихенько, взяла книжечку про мишку та й заховала її в шафу. Щоб кіт не впіймав.

Поле і Луки

З давніх-давен живуть поруч Поле і Луки. З ранньої весни до пізньої осені на поле приходить людина. Оре землю, сіє, вибавляє бур’яни, збирає врожай, знов оре… Вона радіє, коли на Полі вродить колосиста пшениця.

А на Луках трава росте. Весною цвітуть квіти, літають бджоли. Пасуться корови й вівці. Зеленіють Луки з весни до осені.

Якось Поле й питається Лук:

— Скажіть, будь ласка, чого це так — ніхто вас не оре й не засіває, а зеленієте від весни до осені?

Луки й кажуть:

— Нас напуває весняна вода. Вона дає нам силу.

Поле каже:

— А я зеленію, бо засіває мене праця людська.

Хто ж муруватиме печі?

Настала осінь. Треба топити, холодно в хаті. Тарасикова мати розтопила в печі, але дрова не горіли.

— Піч треба полагодити, — каже мати. — До діда Трохима піду.

Дід Трохим був єдиний у селі чоловік, що умів мурувати й лагодити печі.

Тарасик із повагою й острахом