Читати книгу - "Оленіада"

— Ваша адреса? — перервав її мер.

Бабця назвала адресу, мер зробив якусь позначку в своєму нотатнику і суворо поглянув на радницю:

— Що ви можете сказати у відповідь громадянці України?

Жінка агресивно затрусила буклями. Давня ЖЕКівська загартованість далася взнаки, вона не спасувала:

— А ви платили за ту воду?! — жваво включилася вона до дискусії, і бабуся Поплужко втупилась в підлогу. — Коли все уплочено, то й вода є! А то позвикали!

— Як ви говорите з народом? — зробив зауваження пан мер тремтячим від обурення голосом. — Завтра ж щоб у пані в квартирі була вода! Я особисто приїду — перевірю! Сідайте, рідна, на місце — завтра у вас буде вода. Ви яку хочете? Гарячу чи холодну?

— Теплу! — не розгубилася старенька.

— Чуєте, пані хоче теплу! — звернувся мер до радниці. Та струсонула буклями і теж щось записала на папірці.

Бабця перехрестилася і відійшла від мікрофону, сіла і задоволено витерла губи краєчками хустки.

Зоя мала йти двадцять другим номером. У неї був час уважно роздивитися публіку. Але вже й на перший погляд було зрозуміло: план Василенка виявився невдалим. Не те місце. Не та публіка. Хоча... Зоїн погляд упав на чорношкірого духівника. Хоч людина і божа, але ж і не бідна... До того ж іноземець: перешле ріг у той Гондурас — і кінці у воду! Зоя послинила вказівні пальці й підправила ними нафарбовані брови...

Поки вона думала, до мікрофону вийшла жінка з немовлям — вона була сьомою.

— Шановний пане мере, — сказала вона, — я мати-одиначка, і відсутність води — то є злочин проти тих, хто наважився народити дитину в наші непевні часи...

Зоя зі здивуванням помітила, як з-під золотих дужок окулярів мера поповзла справжня сльоза...

Потім виступав той свідомий дідусь, котрий сидів поруч із нею. Він повідомив, що в їхньому будинку майже в усіх горять труби. Принаймні, додав він, так кажуть самі сантехніки і ніколи не приходять на терміновий виклик.

Наступна виступаюча вдалася в розлогий екскурс про далеку Мексику, де Марія Кальвадосо купала своє дитя від Хуана Карлоса в забрудненій хімікатами воді, від чого в немовляти сталася амнезія... Зоя теж дивилася цей серіал — вона ледь стрималася, аби не встати і не пояснити дурепі й самому пану мерові, що амнезія сталася з самою Марією, а немовля народилося від Карла Хуареса. Зоя ненавиділа неточності й тих дурних бабів, які все перекручують на свій лад і переповідають тим, хто не встиг подивитися чергову серію. А потім хіба розберешся? Зоя вже хотіла підвестися. І досить учасно, адже нарешті зачула своє прізвище:

— Чи є в залі перукарка пані Зоя Пікач? Просимо до слова!

Зоя встала. Зробила звичний рух: огладила блузку на грудях, смикнула вниз спідницю, поправила зачіску... Краєм ока помітила, що чорношкірий духівник зиркнув на неї своїми чорними як ніч очима. «Клюнув!» — вирішила Зоя і повільно пішла до мікрофону.

Стала перед камерами та президією. Привітно змахнула рукою — надіслала вітання Мусьці, уявляючи, як та, вмираючи від заздрості, заклякла перед екраном.

— Прошу, висловіть вашу думку! — лагідно підбадьорив її пан мер. І Зоя несподівано розгубилася.

— Я проста перукарка зі спального масиву міста Києва... — невпевнено почала вона, привітно зазираючи в чорні очі темношкірого. — Я дуже хвилююсь...

— Не хвилюйтеся, громадянко, — посміхнувся мер. — Тут усі свої. З вами — народ України!

Зоя із жахом уявила, як тисячі, а можливо, мільйони громадян дивляться на її обтягнуті спідницею стегна.

— Я проста перукарка... — повторила вона, ковтаючи повітря, мов викинута на берег риба, — і від імені перукарів нашого району... — Це було щось зовсім не те, що вона збиралася говорити, — і від імені та за дорученням... — Зоя поглянула в лагідні очі пана мера, котрі випромінювали суцільну приязнь до таких простих перукарок, як вона, Зоя Павлівна Пікач. — І від імені та за дорученням усіх перукарів нашого району... — сміливіше продовжувала вона, — хочу подякувати панові меру за те, що... — вона напружила чоло і несподівано підморгнула чорношкірому, — ...що в нас у перукарні завжди є вода!!! — нарешті вигукнула вона. — Слава пану меру!!!

Учасники передачі, захоплені цією промовою, скочили з місць, почали аплодувати.

— Істинно кажу вам, — прошепотіла пані Поплужко, — він посланець Божий!

— Слава Україні! — скромно відгукнувся мер, підвівши долоні вгору, аби стишити овації.

Шалені оплески потонули в звуках музики. Громадяни одностайно вхопилися за папірці з текстом...

Він із нами!

Із нами — Він...

Оле-оле-оле...

Передача добігала кінця. Мер спортивно зіскочив із трибуни, назустріч йому потягнулися сотні рук, він тис кожну і швидко прямував до виходу.

Усе закінчилося.

Вимкнулись камери.

Задоволені громадяни пішли до гардеробу. Сандалові палички догоріли і почали неймовірно смердіти.

Зоя почувалася як недоґвалтована. Вона шукала очима чорношкірого духівника, але той вже десь зник. Одягаючи пуховик, Зоя тоскно думала про те, що додому треба добиратися пішки. У глибокій задумі вона вийшла останньою. І... на порозі зіштовхнулася з чорношкірим. Він стояв біля залізної брами сек’юриті, вже одягнутий в розкішну шубу з хутра горностая, і дивився на неї. У Зої перехопило подих. Ось воно! Спрацювало! Тепер не розгубитися б! Зоя посміхнулася посмішкою, мільйон разів випробуваною на клієнтах перукарні, і швидко пройшла повз горностаєву постать. Прийомчик спрацював. Постать галантно розчахнула перед Зоєю двері.

— Дякую... — скромно сказала Зоя і стишила крок, помітивши, що внизу на духівника чекала упряж.

— Жєнчін! — гукнув до неї чорношкірий красень. — Жєнчін!

Зоя зупинилася, подумки моделюючи пропозицію щодо продажу рогу.

— Жєнчін, ві такой красівій... — продовжував чорношкірий.

Зоя зашарілася.

— Такой красівій... А ві хочете буті багатій і щасливій?

Зоя розгубилася. Такого в неї ще не було, щоби ось так одразу...

Він поліз до своєї шуби і почав порпатись у великій нагрудній кишені.

Зоя ошаліла від несподіваної удачі. Зараз він дасть їй візитівку і запропонує зустрітися. Вона впевнено кивнула, мов зачарована, слідкуючи за його рукою. Чорна рука з двома діамантовими каблучками нарешті випірнула з кишені. У ній була брошура «Як урятувати свою безсмертну душу? Десять корисних порад». Зоя механічним жестом узяла книжечку. Чорношкірий торкнувся рукою її чола, зробив кілька пасів і швидко побіг сходами вниз. Задзеленчали дзвіночки, рипнули полози, в повітрі просвистіло пужално...