Читати книгу - "Гаррі Поттер і напівкровний принц"

— Албус Дамблдор, — представився Дамблдор, коли дядько Вернон так і не спромігся його відрекомендувати. — Ми з вами листувалися. — (Гаррі подумав, що це трохи дивний спосіб нагадати тітці, що він колись був прислав їй вибухового листа, але тітка Петунія не стала заперечувати.) —А це, мабуть, ваш син Дадлі?

Дадлі саме визирнув з вітальні. Його величезна білява голова, що стирчала зі смугастого коміра піжами, здавалось, не мала під собою тіла, а рот від подиву й страху роззявився. Дамблдор якусь мить помовчав, чекаючи, чи не скаже хтось із Дурслів хоч слово, однак мовчанка тривала, тож він усміхнувся.

— Будемо вважати, що ви запросили мене до вітальні?

Дадлі аж відсахнувся, коли Дамблдор пройшов повз нього. Гаррі з телескопом і кросівками зістрибнув з останніх сходинок і побіг за Дамблдором, який тим часом усівся в найближче до каміна крісло і з поблажливою цікавістю розглядав вітальню. У цю обстановку він абсолютно не вписувався.

— То ми… хіба ми не їдемо, пане професоре? — занепокоївся Гаррі.

— Їдемо, звичайно, але є кілька справ, які перед тим треба обговорити, — пояснив Дамблдор. — І я волів би це робити не надворі. Ще трохи позловживаємо гостинністю твоїх тітки й дядька.

— Он як? Позловживаєте?

Вернон Дурслі зайшов у кімнату, до плеча йому тулилася Петунія, а Дадлі ховався в них за спинами.

- Так, — просто сказав Дамблдор, — позловживаю.

Він так швидко вийняв чарівну паличку, що Гаррі її майже не помітив; недбалий помах — і ось диван ковзнув уперед, штурхнувши усіх трьох Дурслів попід коліна так, що вони беркицьнули на нього купою. Ще один помах палички — і диван від’їхав на попереднє місце.

— Посідаймо й ми зручненько, — люб’язно додав Дамблдор.

Коли він ховав чарівну паличку в кишеню, Гаррі побачив, що рука в нього чорна й поморщена, мовби на ній обгоріла шкіра.

— Пане професоре… що з вашою…

— Потім, Гаррі, — зупинив його Дамблдор. — Сідай. Гаррі сів у вільне крісло, намагаючись не дивитися на Дурслів, яким від подиву заціпило.

— Припускаю, що ви збиралися почастувати мене якимись напоями, — сказав Дамблдор дядькові Вернону, — але, судячи з усього, моє припущення аж до безглуздя оптимістичне.

Третій помах чарівної палички — і в повітрі з’явилися запорошена пляшка та п’ять келихів. Пляшка перехилилася й щедро налила в келихи рідину медового кольору, після чого келихи полинули до всіх, хто був у вітальні.

— Найкращий, настояний у дубовій діжці мед мадам Розмерти, — пояснив Дамблдор, піднімаючи келих до Гаррі. Той теж упіймав свій і відсьорбнув ковток. Він ще ніколи такого не куштував, і мед йому надзвичайно припав до смаку. Дурслі швидко обмінялися переляканими поглядами і спробували свої келихи ігнорувати. Це був неабиякий подвиг, бо келихи делікатно стукали їх по головах. Гаррі не міг позбутися підозри, що Дамблдор просто розважається.

- Ну, Гаррі, — розвернувся до нього Дамблдор, — виникла проблема, яку, сподіваюся, ти зможеш для нас вирішити. Для нас, тобто для Ордену Фенікса. Та насамперед мушу тобі сказати, що тиждень тому знайшовся Сіріусів заповіт, у якому він заповідає тобі всю свою власність.

На дивані повернув голову дядько Вернон, але Гаррі на нього й не глянув. Він не міг придумати, що сказати, крім:

— О, добре.

— В основному все дуже просто, — вів далі Дамблдор. — Покладеш помірну кількість золота на свій рахунок у Ґрінґотсі й успадкуєш усе Сіріусове майно. Щодо спірної частини спадщини…

— Помер його хрещений батько? — голосно спитав з дивана дядько Вернон. Дамблдор і Гаррі озирнулися. Келих з медом наполегливо гупав Вернона по голові; той намагався його відштовхнути. — Помер?… Його хрещений батько?

— Так, — підтвердив Дамблдор. Він не питав, чому Гаррі не сказав про це Дурслям. — Річ у тім, — пояснював він далі Гаррі, наче їх ніхто й не перебивав, — що Сіріус залишив тобі ще й дванадцятий номер на площі Ґримо.

— Йому залишили будинок? — жадібно перепитав дядько Вернон, звузивши очиці, та ніхто йому не відповів.

— Можете й далі користуватися ним, як штаб-квартирою, — запропонував Гаррі. — Мені все одно. Беріть його собі, мені він не потрібний. — Гаррі, якби міг, і ногою більше не ступав би у будинок номер дванадцять на плоїш Ґримо. Він боявся, що його там переслідуватимуть спогади про Сіріуса, який тиняється, самотній, по темних затхлих кімнатах, ув’язнений у будинку, з якого він так розпачливо прагнув вирватися.

— Це щедро з твого боку, — сказав Дамблдор. — Проте нам тимчасово довелося той будинок покинути.

— Чому?

— Бо, — пояснив Дамблдор, ігноруючи бурмотіння дядька Вернона, котрого вже добряче гатив по голові наполегливий келих меду, — за родинною традицією будинок Блеків має передаватися у власність прямим спадкоємцям, тобто наступному чоловікові на прізвище Блек. Сіріус був останній такий спадкоємець, оскільки його молодший брат Реґулус помер ще раніше і вони обидва не мали дітей. Тому, хоч у заповіті абсолютно чітко зазначено, що він хоче передати будинок тобі, існує ймовірність, що на споруду наклали чари або закляття, щоб нею ніхто не зміг володіти, крім чистокровця.

У Гаррі перед очима ожило яскраве видовище: портрет Сіріусової матері, що висів у коридорі будинку номер дванадцять на площі Ґримо. Портрет верещав і плювався.

— Не сумніваюся, що так воно і є, — сказав він.

— Безумовно, — погодився Дамблдор. — А якщо такі чари існують, то право на володіння будинком найпевніше має перейти найстаршому з живих Сіріусових родичів — тобто до його двоюрідної сестри Белатриси Лестранж.

Не тямлячи, що робить, Гаррі зірвався на ноги, телескоп і кросівки впали з колін на підлогу. Белатриса Лестранж, убивця Сіріуса, успадкує його будинок?

- Ні! — видихнув він.

— Звісно, ми теж би воліли, щоб він їй не дістався, — спокійно промовив Дамблдор. — Ця ситуація небезпечна ускладненнями. Ми не знаємо, чи ті чари, що ми самі наклали на будинок, наприклад, щоб зробити його знекартленим, діятимуть тепер, коли право на власність перейшло від Сіріуса іншому. Белатриса може там з’явитися будь-якої миті. Звісно, довелося будинок покинути, доки все втрясеться.

— А як ви дізнаєтесь, чи я можу ним володіти?

— На щастя, —