Читати книгу - "Збігло літо"

риданні. Потім поквапливо роззирнулася. Ніхто її не бачив. Якщо замкнути кабінку й ушитися звідси, ніхто нічого не знатиме. Вона встигне додому якраз на вечерю і скаже, — якщо, звісно, її запитають, — що вона гралася зовсім в іншому кінці міста, де пляж вкритий не рінню, а черепашками. Тітка Еліс і дідусь їй повірять. Хоч би що вона вигадувала, вони завжди вірили їй.

Але цього разу обдурювати їх не можна. А що, коли хлопчик не помер? Його не можна залишати напризволяще. Вона тихо застогнала й поклала руку на його обличчя. Щока в нього була тепла, а дихання часте, мов тремтіння пташиного крила. Мері підвелася. Всередині відчувалася якась порожнеча, ноги не слухались, ніби належали комусь іншому. Вона знову піднялася сходами на набережну й пішла до пірсу.

Біля пірсу все ще юрмилися люди. Там, мабуть, щось скоїлося, вирішила вона, бо видно було поліцейського, який стояв осторонь і дивився на море. .

Мері пустилася бігти, та за кілька ярдів до поліцейського уповільнила крок, із жахом згадавши про вкрадені шоколадки. А раптом той продавець із ятки помітив нестачу й повідомив про це поліцейського? Може, поліцейський якраз і шукає дівчинку з брудним обличчям і довгим чорним волоссям. Забувши, що перед обідом вона вмилася, Мері дістала носову хустинку і, поплювавши на неї, витерла рот. Потім повагалася якусь хвилю, ковтнула від хвилювання слину, підішла до поліцейського ближче й завмерла.

Натовп за ним порідів, і вона побачила в центрі двох чоловіків, які були тоді в човні разом із хлопчиком. Другий поліцейський про щось розмовляв з ними, а третій тримав їх за руки трохи вище ліктів, що було безглуздо, на думку Мері, бо жоден з них не збирався тікати. Вони здавалися такими засмученими й стурбованими, такими недоречними тут на пляжі в своїх темних костюмах з обшарпаними валізками в руках, що хтось біля Мері сказав: «Бідолашні…» Вона підвела очі на тих, хто стояв поряд, але жоден з них, здавалося, не жалів їх. Всі стояли й дивилися, дивилися з надією в очах, ніби ось-ось мало статися щось надзвичайне.

Одначе так нічого й не сталося. На узбіччі стояла поліційна машина, і, поки Мері пробиралася крізь натовп, ті двоє і один поліцейський сіли в машину й поїхали.

«Цікаво, що вони накоїли? — подумала Мері. — Вони прибули морем, отже могли бути контрабандистами, таємно провозили золоті годинники або діаманти. Або й грабіжниками. Може, той човен, на якому вони припливли, прибуде за ними з наступним припливом, щоб забрати їх та награбоване ними добро туди, де їх не знайде поліція. Якщо вони грабіжники, то зрозуміло, чому вони прихопили із собою хлопця». Вона згадала Олівера Твіста, якого Вілл Сайкс брав із собою, коли йшов грабувати, бо тільки малий хлопчик міг пролізти у вікно й відчинити двері зсередини.

Якщо хлопчик з човна також грабіжник, то немає сенсу просити допомоги в поліцейського. Та й у будь-кого з дорослих…

Мері раптом здалось, що всі дивляться на неї. Вона впірнула в натовп і вперлася прямо в живіт високої, огрядної леді у квітчастій сукні.

— Обережніше не можна?! — кинув докір чоловік цієї леді.

Мері вже хотіла вибачитися, коли раптом помітила за їхніми спинами, по той бік вулиці, Саймона. Він, видно, стояв там давно і, як і всі, спостерігав за тим, що відбувалося, а тепер збирався йти звідси.

Мері обминула огрядну леді і, не глянувши ні ліворуч, ні праворуч — тітка Еліс, мабуть, зомліла б, якби це побачила, — кинулася через дорогу з криком:

— Саймоне! Почекай мене, Саймоне!

Вона вже забула, що він любить командувати й лізти в чужі справи. Пізніше, коли минуло багато часу, Мері подумала, що, очевидно, вже тоді вона знала, що Саймон з тих добрих людей, які завжди в біді приходять на допомогу, хоча звідки їй було про це знати? Вона діяла, не замислюючись, але коли він зупинився й Мері побачила, що він не сам, то не зразу зметикувала, що йому сказати.

— Привіт, Мері! — сказав Саймон, засоромившись на якусь хвилю. Відтак, оговтавшись, додав: — Це моя бабуся. А це, бабусю, моя подруга Мері.

— Привіт, Мері! — Обличчя в Саймонової бабусі було худе, з довгим гострим носом, як у відьми, тільки не злої, а веселої. Вона штовхала поперед себе возика, в якому лежала дитина. Мері впізнала того опецькуватого малюка, якого бачила в манежі.

— Це Джейн, — сказав Саймон. — А нашу новонароджену звати Дженні.

Джейн випустила велику бульку й, коли вона лопнула, засміялася.

— Бідний, нещасний Саймон, — сказала бабуся. — В нього аж чотири сестри. — Одначе, гадаю, він якось виживе.

Саймон глянув на Мері.

— Хочеш завітати до нас? Я бачив, ти приходила, але чомусь не зайшла.

Отже, він тоді дивився у вікно! На якусь хвилю Мері страшенно знітилася, та одразу взяла себе в руки. Найголовніше зараз — залишитися із Саймоном наодинці й розповісти йому про хлопчика. Вона передчувала — й це передчуття дедалі зміцнювалося, — що Саймон придумає, що робити.

Але як залишитися з ним наодинці?

— А й справді, чому б тобі не зайти до нас? — сказала бабуся, всміхаючись, не давши їй можливості відповісти.

Мері не змогла навіть озирнутися, щоб упіймати Саймонів погляд, бо бабуся не переставала розповідати їй про новонароджену, яка важила вісім з половиною фунтів, тобто на два фунти більше, ніж важила Джейн після народження і на три фунти більше за Поллі — Анну, котрі, як близнюки, цілком природно, були менші, а от Саймон усіх їх перевершив: він важив дев’ять фунтів і три унції. І це при тому, що мама в них — мурасі по коліно! — додала вона гордо.

Мері намагалася придумати якусь ввічливу фразу, аби підтримати цю розмову, та марне. Єдине, що їй спало на думку, це спитати в Саймонової бабусі, скільки вона сама важила одразу після народження, але таке запитання їй здалося недоречним.

— Тебе послухаєш, бабусю, то ти просто людоїдка! — сказав Саймон. — Вибираєш, із котрого з нас буде найбільший обід.

— Невихований ти хлопець, — тихо сказала бабуся. Вона повернула возика на моріжок перед «Харбор-в’ю» й почала відв’язувати дитину. — Ходімо додому, моє пташенятко. Час уже пити чай.

— Із смаженим немовлятком під м’ятним соусом, — засміявся Саймон і сказав до Мері: — Ти йдеш? Попити чаю у Трампетів — це ціла подія.

Мері хихикнула й похитала головою:

— Зараз не можу. Я повинна дещо зробити… — Вона безпорадно глянула на Саймона, який підстрибував довкола возика, закочував під лоба очі й чмокав губами. — Сталося щось страшне, — додала вона голосно, щоб він перестав пустувати й звернув