Читати книгу - "Дванадцять стільців"

— Видайте карбованець герою праці, — запропонував Остап, — і, будь ласка, не записуйте на мій рахунок. Це ваша інтимна справа з колишнім співробітником… Зажди, старий, не йди, дільце є.

Остап розпочав з двірником розмову про меблі, і вже через п'ять хвилин концесіонери знали все. Всі меблі 1919 року одвезли в житловідділ, опріч одного стільця з вітальні, який спершу був у розпорядженні Тихона, а потім від нього забраний завгоспом 2-го будинку соцзабезу.

— То він тут, у домі?

— Тут і стоїть.

— А скажи, друже, — завмираючи, спитав Вороб'янінов, — коли стілець був у тебе, ти його… не лагодив?

— Лагодити його неможливо. За старих часів робота була добряча. Ще тридцять років такий стілець може вистояти.

— Ну, йди, друже, візьми іще карбованець та гляди, не говори, що я приїхав.

— Могила, громадянине Вороб'янінов.

Виславши двірника і прокричавши: «Крига скресла», — Остап Бендер знову повернувся до вусів Іполита Матвійовича:

— Доведеться фарбувати знову. Давайте гроші — піду до аптеки. Ваш «Титанік» ні к чорту, тільки собак фарбувати… От за старого часу була фарбочка!.. Мені один перегоновий професор розповів захоплюючу історію. Ви цікавились перегонами? Ні? Шкода. Надзвичайно хвилює. Так от… Був такий славетний комбінатор, граф Друцький. Він програв на перегонах п'ятсот тисяч. Король програшу! І от, коли у нього, окрім боргів, нічого вже не було і граф подумував про самогубство, один жучок дав йому за п'ятдесят карбованців надзвичайну пораду. Граф поїхав і через рік повернув назад з орловським рисаком-трилітком. Після цього граф не тільки вернув свої гроші, ба навіть виграв ще тисяч триста. Його орловець «Маклер» з відмінним атестатом завжди приходив перший. На дербі він на цілий корпус перегнав «Мак-Магона». Грім!.. Але тут Курочкін (ви чули?) помічає, що всі орловці починають міняти масть — один тільки «Маклер», як дуся, не міняє кольору. Скандал був нечуваний! Графу дали три роки. Виявилось, що «Маклер» ніякий не орловець, а перефарбований метис, а метиси куди жвавіші за орловців, і їх до них на версту не підпускають. Як вам подобається?.. Оце так фарбочка! Не те що ваші уса!..

— Але ж атестат? Адже ж у нього був відмінний атестат?

— Такий же, як етикетка на вашому «Титаніку», фальшивий! Давайте гроші на фарбу.

Остап вернувся з новою мікстурою.

— «Наяда». Можливо, краща за ваш «Титанік». Знімайте піджак!

Почався обряд перефарбування. Але «дивовижний каштановий колір, що надає волоссю ніжність і пухнатість», змішавшись із зеленню «Титаніка», несподівано пофарбував голову і вуса Іполита Матвійовича у фарби сонячного спектру.

І ріски в роті не мавши з самісінького ранку, Вороб'янінов люто лаяв усі парфюмерні заводи, і державні, і підпільні, Що містяться в Одесі, на Малій Арнаутській вулиці.

— Таких вусів, мабуть, нема навіть у Арістида Бріана, — бадьоро зауважив Остап, — але жити з таким ультрафіолетовим волоссям у Радянській Росії не рекомендується. Доведеться поголити.

— Не можу, — скорботно відповів Іполит Матвійович, — це неможливо.

— Що, вуса дорогі вам як пам'ять?

— Не можу, — повторив Вороб'янінов, похнюпившись.

— Тоді ви все життя сидіть у двірницькій, а я піду по стільці. До речі, перший стілець над вашою головою.

— Голіть!

Розшукавши ножиці, Бендер в одну мить одчикрижив вуса, вони безшумно впали на підлогу. Покінчивши зі стрижкою, технічний директор дістав з кишені пожовклу бритву «Жиллет», а з портмоне — запасне лезо і почав голити мало не плачучого Іполита Матвійовича.

— Останній ножик на вас витрачаю. Не забудьте записати на мій дебет два карбованці за гоління і стриження.

Здригаючись від горя, Іполит Матвійович все-таки спитав:

— Чому ж так дорого? Скрізь коштує сорок копійок?

— За конспірацію, товаришу фельдмаршал, — швидко відказав Бендер.

Страждання людини, якій голять голову безпечною бритвою, неймовірні. Це Іполит Матвійович зрозумів з самого початку операції.

Але кінець, який буває всьому, прийшов.

— Готово. Засідання триває далі! Нервових просять не дивитись! Тепер ви схожі на Боборикіна, відомого автора-куплетиста.

Іполит Матвійович змахнув із себе огидне клоччя, що так недавно іще звисало гарною сивизною, умився і, відчуваючи на всій голові полум'я, в сотий раз сьогодні уп'явся в дзеркало. Те, що він побачив, йому несподівано сподобалось. На нього дивилось перекривлене стражданням, але доволі юне обличчя актора без ангажементу.

— Ну, марш вперед, труба сурмить! — закричав Остап. — Я — по слідах в житловідділ, або, певніше, в той будинок, де колись був житловідділ, а ви — до бабусь!

— Я не можу, — сказав Іполит Матвійович, — мені дуже важко буде ввійти у власний будинок.

— Ах, справді!.. Зворушлива історія! Барон-вигнанець! Гаразд. Ідіть до житловідділу, а тут попрацюю я. Збірний пункт — у двірницькій. Парад — алле!

Розділ VIII

Голубий злодюжка

Завгосп 2-го будинку Старсоцзабезу був сором'язний злодюга. Вся істота його протестувала проти крадіжок, але не красти він не міг. Він крав, і йому було соромно. Крав він завжди, завжди соромився, і через те його добре голені щічки завжди горіли рум'янцем замішання, сором'язності, ніяковості й конфузу. Завгоспа звали Олександром Яковичем, а дружину його — Олександрою Яківною. Він називав її Сашхен, вона звала його Альхен. Світ не бачив ще такого голубого злодюжки, як Олександр Якович.

Він був не тільки завгосп, а й загалом завідувач. Попереднього за брутальне поводження з вихованками зняли з роботи і призначили на капельмейстера симфонічного оркестру. Альхен нічим не нагадував свого невихованого начальника. В порядку ущільненого робочого дня він взяв на себе керування будинком і з пенсіонерками поводився дуже ввічливо, запроваджуючи в домі важливі реформи і нововведення.

Остап Бендер потяг важкі дубові двері вороб'яніновського особняка і опинився у вестибюлі. Тут пахло підгорілою кашею. З горішніх приміщень долинала різноголосиця, схожа на далеке «ура» в цепу. Нікого не було, і ніхто не з'явився. Вгору двома маршами вели дубові сходи з лакованими колись східцями. Тепер у них стирчали тільки кільця, а мідних прутів, що притискали колись килим до східців, не було.

«Предводитель команчів жив, однак, у вульгарних розкошах», — думав Остап, підіймаючись нагору.

У першій же кімнаті, ясній і просторій, сиділи кружка десятка півтора сизеньких бабусь у платтях з найдешевшого туальденору мишачого кольору. Напружено витягши шиї і дивлячись на мужчину в розквіті сил, що стояв у центрі, бабусі співали:

Десь відлунює срібло дзвіночків.

Це знайомої тройки розгін…

Ніби саван, під зорями но-очі

Сніг прослався на тисячі гін.

Диригент хору, в сірій толстовці з того ж таки туальденору і в туальденорових штанях, вибивав такт обома руками і, крутячись, покрикував:

— Дисканти, тихіше! Кукушкіна, не