Читати книгу - "Хранителі Персня"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Гандальф розсміявся:
— Сподіваюсь, так і станеться. Щоправда, ніхто не зможе прочитати твою книгу, хоч би як вона не скінчилася.
— Ну, може, комусь колись та знадобиться. Фродо вже читав дещо з готових розділів. Ти ж будеш піклуватися за Фродо, так?
— Обов'язково. Буду дивитися обома — коли знайду вільний час.
— Відверто кажучи, він пішов би зі мною — якби я запросив. Він уже й сам пропонував, саме цими днями. Та взагалі він ще не дуже того прагне. Мені вкрай потрібно знову побачити дикі землі та гори, поки живу; а він ще не [40] навтішався Краєм, полями, лісами й річками. Йому тут усе до вподоби. Я все йому віддаю, крім деяких дрібничок. Він звикне самостійно давати собі раду та буде, я певен, цілком щасливий. Час уже йому ставати на власні ноги.
— Отже, все йому віддаси? — перепитав Гандальф. — Перстень теж? Наскільки я пам'ятаю…
— Мм-мм… так, здається… — зніяковів Більбо.
— Тоді де ж він?
— У конверті, якщо тобі так цікаво, — сердито відказав Більбо. — Там, на каміні… Ні! Він тут, у кишені! — гобіт заткнувся й додав стиха: — Чи ж не дивно? Проте, стільки літ минуло, чому я повинен його залишати?
Гандальф глянув на Більбо суворо, і очі його зблиснули.
— Більбо, його краще залишити тут, — мовив він поважно. — Адже ти того й бажав!
— Але… взагалі, так… чи ні. Зараз, як треба віддати, я чогось не можу… До того ж не дуже розумію, навіщо… Навіщо це тобі? — спитав він, і голос його раптом змінився, став хрипким, у ньому забриніли досада й підозра. — Завжди ти мені дошкуляєш з приводу персня, а всілякі інші речі, що я здобув у поході, чогось тебе не турбують!
— Я маю тобі дошкуляти. Мені потрібна істина. Це дуже важливо. Чарівні персні, вони… чарівні, розумієш, рідкісна річ і цікава. Я ж бо чародій, маг, і твоїм перстеником цікавлюся тільки заради науки. Якщо тебе знову тягне у мандри, то я вважав би за краще знати, де він знаходиться. А ще мені здається, що ти й так задовго вже володів ним. Якщо не помиляюсь, Більбо, він тобі більше не знадобиться.
Більбо почервонів, сердитий вогник спалахнув у його очах. Добродушне, обличчя скривила гримаса люті.
— Чому це? — вигукнув він. — Яке тобі діло, як я розпоряджуся своїм майном? Воно моє, власне! Я його знайшов. Він сам до мене підкотився.
— Так-так, — погодився Гандальф. — Чого ж ти так розізлився?
— Бо ти мене дратуєш! Він мій, кажуть тобі! Власний. Мій скарб. Мій дорогий, бачиш, дорогесенький!
Обличчя чарівника скам'яніло, і лише у глибині очей причаїлися подив та неприховане занепокоєння.
— Його вже хтось так називав — набагато раніше за тебе. [41]
— А тепер я називаю. Чому б ні? Я не винний, що Горлум його загубив. А я зберіг і зберігатиму!
Гандальф підвівся й промовив суворо:
— Якщо вчиниш так, то ти останній дурень, Більбо. З кожним словом мені це стає ясніше. Перстень занадто сильно тобою заволодів. Залиш його та рушай, куди заманеться.
— То й піду, куди захочу, і візьму все, що забажаю, — вперто повторив Більбо.
— Гей, тихше, любий гобіте! — зупинив його чарівник. — Усе твоє довге життя ми були друзями, і: ти мені дечим зобов'язаний. Отож-бо, виконуй, що обіцяв, діставай перстень!
— Як хочеш собі його забрати, так і скажи! — скрикнув Більбо. — Тільки дзуськи ти його одержиш. Я зі своїм скарбом не розлучусь, ось тобі й усе!
Гобітова рука потяглася до меча. Очі Гандальфа спалахнули.
— Ще трохи, і я теж розсерджуся. Ану, повтори ще раз! Тоді побачиш, який насправді Гандальф Сірий!
Чарівник зробив крок до гобіта, гнівно здійнявши брови, і немовби виріс; його тінь заповнила всю маленьку кімнату.
Більбо відсахнувся до стіни. Він важко дихав, долоня його гарячково притискувала кишеню. Так стояли вони, дивлячись віч-у-віч, і повітря у кімнаті дзвеніло. Помалу пальці Більбо розтиснулись, і він здригнувся.
— Що це з тобою, Гандальфе? — спитав він. — Ти таким раніше ніколи не бував. У чому, власне, справа? Перстень я знайшов, і Горлум убив би мене, якби я ним не скористався. Я не злодій, нехай що він там розпатякує!
— А я тебе злодієм ніколи і не вважав. Але я теж не злодій. Не пограбувати тебе хочу, а допомогти. Краще послухай-но мене, як досі слухав!
Він відвернувся, і тінь його зісковзнула зі стіни. Гандальф немов зсохнувся і став, як раніше, сивим дідом, стурбованим і похилим. Більбо прикрив рукою очі.
— Даруй, — сказав він. — Щось на мене найшло… Мені, мабуть, покращає, якщо позбудуся всієї цієї халепи. Останнім часом мені чогось так важко на душі! Іноді ввижається, нібито чиєсь око на мене вирячилось. І постійно кортить одіти персня та зникнути, або перевірити, чи він не загубився, дістати, щоб упевнитися. Я спробував його задімикати у шухляді, але якщо він не лежав у мене в кишені, я спокою не мав. Хтозна, чого це так. Мені й зараз ой як нелегко відірватися від нього…
— Тоді довір це мені, - сказав Гандальф. — Кажу тобі: рушай та залиш перстень тут. Відмовся від нього. Віддай його Фродо, а я пригляну, щоб усе було гаразд.
Більбо постояв ще мить, напружений та нерішучий, але нарешті мовив, зітхаючи:
— Гаразд. Так і зроблю. — Він знизав плечима й печально посміхнувся. — Адже я й гулянку затіяв саме для того ж: пороздавати купу подарунків, щоб легше відмовитися від перстеника. Мені, щиро кажучи, не полегшало, але ж буде шкода, якщо усі ті зусилля підуть за вітром. Увесь жарт змарную…
— Та й справді, без цього вся витівка стає безглуздою, — підтакнув Гандальф.
— Тоді хай так і буде. Перстень, отже, дістанеться Фродо разом з усім іншим, — він знов глибоко зітхнув. — А тепер мені вже дійсно час іти, аби ще хтось не затримав. Я вже всім сказав «прощавайте», повторювати не треба.
Він підхопив свою торбу й попрямував до дверей.
— А перстень? — нагадав чарівник. — Він усе ще в кишені!
— Еге ж, у кишені, - зізнався Більбо. — І заповіт теж там, і деякі папери. Слухай, краще ти візьми його в мене та віддай. Так буде надійніше.
— Ні, персня
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Хранителі Персня», після закриття браузера.
