Читати книгу - "На коні й під конем"

Вони подалися в сіни, зарипіли драбиною.

Я хотів уже було вилазити, щоб першому добігти до полу, коли грюкнули двері. «Сонька повернулася, — подумав я. — Бач, хитрюща яка! Ну, зачекай же, я тебе налякаю!»

Не довго думаючи, вимастив сажею обличчя, вдихнув якомога більше повітря, аж віддулися щоки, тихенько підліз до заслонки. Тільки я зібрався відтулити її, як заслонка сама поїхала набік, і передо мною з'явилося обличчя... тітки Одарки. Та я вже не міг стриматися:

— Га-ав!

Соньчина мати голосно гикнула, закотила очі під лоба і тихенько лягла на долівку...

Возили тітку Одарку за сорок кілометрів до славетної ворожки — виливати переполох. Одужала зовсім Соньчина мати чи ні, я не знаю, однак до самої смерті твердила, що на власні очі бачила чортяку:

— Отаке мале, як моя Сонька, морда ж чорна, як у арапа! Ще й гавкає собачим голосом.

КАЗОЧКА ПРО ЛІТАК

Оцю історію я почув, коли мені було неповних сім років. Розповідала її знайома вчителька, мамина подруга, що іноді наїжджала до нас із міста — з таємничого Миргорода. І я, що ніколи не був далі сусіднього села, дивився на неї, як на сьоме чудо світу.

Розповідала вчителька про невеликого хлопця, який захворів якоюсь загадковою, таємничою хворобою. Де тільки його не возили, чим не лікували — хлопчик все танув і танув, як ота тоненька свічечка, що згорає від невмолимого вогню. Батьки були у відчаї і не знали, що вже й робити.

Врешті вони звернулися до одного старенького лікаря. Той оглянув хлопчика, вислухав його, а потім запитав:

— Він у вас нічого не просить? Що він хотів, коли був здоровий?

— Він і зараз просить купити літак, — відповіли батьки.

— Тож купіть негайно літак, поставте непомітно біля ліжка, щоб він, прокинувшись, відразу ж побачив його.

Так і зробили. Їздив батько аж у Полтаву, а таки привіз літак.

То був незвичайний літак. Великий, з чотирма яскраво пофарбованими крилами, з моторчиком і пропелером, він навіть запускався і злітав у повітря.

— І що б ви думали? — закінчила вчителька. — Хлопчик після того відразу ж почав видужувати.

Мама дивувалася, слухаючи подругу, а я, що не пропустив жодного слова, тихенько підійшов до неї і смикнув за рукав:

— Купи й мені літак.

— Атож, нагадай козі смерть! — засміялася мама. — Біжи краще подивися, де Сергійко.

Я неохоче пішов, а думка про літак не залишала мене. Минулого року, восени, у високому холодному небі забринів, загув, гостро спалахнув на сонці дивовижний металевий птах. Майже всі дітлахи, позадиравши голови та кричачи від шаленого збудження, помчали вслід за літаком, не розбираючи, де тини, де перелази.

І от виявляється, що літак той, ну, нехай трохи менший, можна купити в Полтаві. В нього яскраво пофарбовані крила, отакі, мабуть, як у великих метеликів, він гуде і літає, як той, що пролетів минулого року над нашим селом.

Є від чого втратити голову!

Ходив по вулицях, шукаючи брата, що подався кудись з дітлахами, а літак все кружляв перед очима, аж я незчувся, як і сам почав густи, розставивши крилами руки та бігаючи вздовж вулиці.

Увечері я ще раз спробував ублагати маму.

Замівши без маминого нагадування хату, винісши сміття, я підійшов до мами і солоденьким голосом запитав:

— А коли я піду до школи, ти мені купиш літак?

— Та відчепись ти від мене! — аж розгнівалася мама. — Дався тобі той літак!

Насупившись, я одійшов від мами, забився у найтемніший куток.

Цілу ніч мені снився літак. Наче я заводжу його, а він вимахує крилами, злітає високо-високо, а потім знову опускається вниз. Снилося, немов я заніс його до хати, поставив на стіл. І тільки поставив, відразу ж прокинувся.

Було вже досить видно, аби переконатися, що стіл порожній. Я відразу ж заплющив очі, щоб додивитися сон про літак, але тут прокинувся Сергіїще, почав перелазити через мене, я його сердито вщипнув, він щосили закричав, проснулася мама — і почався мій день.

Відтоді я щовечора охоче лягав у постіль, бо кожного разу сподівався побачити літак.

Врешті я вирішив, що залишився єдиний шлях одержати незвичайну іграшку — захворіти.

Але як тут захворіти в дідька, коли навіть узимку ні чхнеш, ані кашлянеш, хоч завжди приходиш додому з мокрими ногами і повною пазухою снігу!

— Ти знаєш що? Ти наїжся донесхочу зелених яблук, — пораяв Ванько, коли я поділився з ним своєю бідою. — Я колись наївся, то мало дуба не дав.

Ми забралися в сад, і я з заповзятою рішучістю взявся трощити зелені кислющі яблука. Щелепи мені зводило, котилася слина, та я жував і жував, бо на що ж іще можна мені сподіватися! Ванько ж час від часу тикав мене кулаком у живіт і розчаровано зітхав:

— Мало. У мене такий-о був. А пуп — як груша добряча! Наївшись тих яблук, я прийшов додому, ліг на ліжко і почав терпляче чекати, доки прийде час «давати дуба».

Але я, мабуть, народився під нещасливою зіркою, бо в животі тільки бурчало — і більше нічого. Єдиним наслідком було те, що я довго не міг їсти яблук: досить було побачити їх, як відразу ж зводило щелепи і котилася слина.

— То в тебе пузо луджене, — сказав мені Ванько. — 3 таким пузом, хлопче, нічого не зробиш.

Микола нараяв після дощу лягти прямо на землю й лежати, поки висохне земля.

— Отоді вся сирість у тебе ввійде, і ти вже захворієш. От бий мене сила божа, якщо я брешу!

Ледве діждався я того дощу! Ледве переждав, доки він скінчиться! Та тільки, знявши сорочку й штани, ліг у мокру траву під тином, як якийсь незнайомий дядько, що проїжджав мимо волами, угледів мене і не полінився злізти з гарби.

— А що ото ти робиш, песький сину! Матері-батькові гостинця хочеш додому принести?

Не встиг я зірватися на ноги, як клятий дядько розмахнувся щосили батогом і кілька разів оперезав мене вздовж спини, а потім іще й по литках.

Після того випадку я вже не наважувався сушити власним тілом землю. Тим більше, що земля вже підсохла, а коли ще буде той дощ!

— Не щастить же тобі! — бідкався разом зі мною Ванько.

Так і залишився я без літака. І з кожним днем історія, розказана маминою знайомою, все