Читати книгу - "Діти Праліса"

За першою потворою з темряви виступило ще з десяток.

Коні заіржали і стали дибки, а воли несамовито заревли.

— Господи, що воно таке? — прошепотів Панас, нашвидку перехрестився і, прицілившись, пальнув з рушниці в того, що був попереду. Пролунав постріл, куля влучила потворі в груди, але вибила іскру і відлетіла геть, не завдавши жодних ушкоджень. І тут, як по сигналу, тварюки завили і сунули на людей та білу нечисть.

Почалася стрілянина, але вразити істот кулями було неможливо.

Тварюки, вишкіривши гострі ікла, кинулися до возів. За мить коні скинули вершників і розбіглися, верхи втримався лише Коник. Він щосили стис боки своєму Чортові і потяг на себе повід. Кінь став на свічу і загарцював на задніх ногах.

— Вйо, Чорте! — крикнув Коник, розвернув оскаженілого коня на одну з потвор, і той, опустившись, копитами розчавив голову тварюці.

— Ага! — злостиво вигукнув Андрій. — Таки смертні!

А потвори, шаленіючи, перевертали і трощили вози, намагаючись розправитися з людьми.

Одна з них дістала якогось чумака, схопила його за горло, і гострі, як лезо, пазурі відтяли бідоласі голову. Кров фонтаном бризнула з безголового тіла так, що аж заляпала потворі пику.

Зачувши кров, і без того перелякані скаженим виттям потвор і криками людей, воли розламали дишла і, як і коні, теж кинулись навтьоки.

Але монстрам були потрібні тільки люди, вони осатаніло ревли і кидалися на них.

Ті ж відчайдушно відбивались. Ні блискавичні випади Андрія, ні могутні удари сокир гнома й водяника, на жаль, не завдавали тварюкам бодай якоїсь шкоди. А тим часом уже другий чумак звалився на землю замертво.

Маленький Жменька крутився як навіжений, сиплячи удари наліво й направо. Й ось, несподівано для нього самого, його шабля таки врізалася в тіло потвори: він, підстрибнувши, вдарив навідліт і якимсь дивом вцілив тварюці під ліву пахву. Істота протяжно завила і повалилася долу.

— Є один! — крикнув лісовик. — Під пахви бийте, з лівого боку.

Першим зреагував Коник. Вихопивши лука, він швидко прицілився і пустив стрілу, яка глибоко ввійшла в тіло істоти.

— О-го-го! — загорлав Никодим. — Бий гадів! — І його сокира, з тріском ламаючи ребра, аж по самий обух ввійшла під лівицю однієї з тварюк.

Та потвори не надто переймалися з того, що їх щораз меншає, і запекло атакували далі.

Чумаки не вирізнялися військовою майстерністю, тому лише непевно відбивалися, уникаючи смертоносних ударів потвор. Зате Андрій і біла нечисть почали безжальне винищування і дуже швидко з потворами було покінчено. Останню тварюку влучним пострілом з лука поклав Коник.

— Гм-м-м, що ж це воно таке? — спитав він радше самого себе, аніж когось.

Всі обступили мертве тіло однієї з тварюк.

— Дякую вам, — голос Панаса тремтів, коли він звертався до козака й нечисті, — нас могла спіткати доля Іванової ланки, якби не ви.

— Ет! — відмахнувся Коник і пнув ногою труп істоти. — Я, здається, чув про них, але думав, що їх уже не існує!

— І що ж воно таке? — спитав Андрій.

Всі уважно дивились на конюшного.

— Ну… — зам’явся Коник.

— Та кажи вже! — не витримав Нікель.

— Це те, що першим явив світу Праліс!

Чумаки здивовано подивились на Коника.

— Про що це ти? — спитав Панас. — Це якась погань, так? Ненавиджу погань! — Чумак плюнув на потвору.

Никодим криво посміхнувся.

— Та годі тобі! Так, це погань.

— А… — хотів був спитати щось Іван, але Андрій перебив його.

— Гайда краще звідси, може, вони тут не одні…

Чумаки заметушилися.

— А вози? — непевно запитав один з них.

Андрій підштовхнув його.

— Іди вже, возів йому тре’! Що їм станеться тут?

Чумаки забрали все необхідне для ночівлі і подалися назад, на дорогу, подалі від триклятого болота. А версти за дві розбили табір.

— Завтра, Іване, підеш до села з Андрієм, привезеш попа. Хлопців поховати треба, і щоб на гатях відправив, — сказав Панас.

— Авжеж, — погодився Іван.

— А ми, хлопці, — зранку волів шукати і гаті класти, та й збиратися геть!

— Щоб я ще колись цією дорогою пішов, хай йому грець! — буркнув один з чумаків. — Нізащо!

Нечисть сиділа осторонь від чумаків, навколо окремо розведеного багаття.

— Дивні вони