Читати книгу - "Вовкулаки не пройдуть"

А десь іще днів через десять, ну максимум через два тижні вже не мого Олексія до району викликають, а саме начальство мало не в повному складі - в область. А там поставили струнко і кожному в писок - столичну газетку. На першій сторінці - хрест над Сорочиною могилою і заголовок великими червоними літерами: “Таємниче вбивство у Великих Колодах! Жертва любові чи жертва режиму?” А нижче такого понаписувано, що як бодай половина того схожа на правду, то треба всьому районному начальству одразу застрелитися.

Ну, на такі крайнощі обласний генерал районним хлопцям, як то кажуть, в лоб не натякав, але… Бо на додачу газетка ця була не проста, а опозиційна. Її, як згодом Шерифові сказали, не стільки по Україні, скільки в зарубіжних посольствах читають. А потім у різних їхніх організаціях та держдепартаментах роблять висновки і тичуть президента носом - щодо прав людини.

І хто ж його знав, що ота маленька паскудниця в цій нехорошій газетці підробляє? Бо як міліцейський генерал пояснив, простим спростуванням не відбудемося. Тільки залізні факти! Інакше післязавтра міжнародні спостерігачі приїдуть. Бо ж у тому “брехунці” написали, що згідно з однією версією Сороку зацькували через якусь нетрадиційну сексуальну орієнтацію.

Братик, що то молодий, одразу розмірковувати почав:

- А в чому ця нетрадиційність полягала? Хіба що в тому, що він женився на дівці, від якої всі хлопці села в шелюги ховалися?

Генерал визвірився:

- Якщо справу негайно не розкриєш, то спочатку тебе, потім ваших районних, а насамкінець і мене у начальства на килимі… і традиційно, і нетрадиційно! Нічого тут образованість показувати, йдіть… ні, біжіть, працюйте!

І отоді районні, либонь з великого переляку, покликали екстрасенса.

Офіційно прибився він до нас пару років тому. Казав, що тут якась виняткова енергетика і всі аури видно, як на долоні. Набагато краще, ніж у Києві, де він на курсах у Кандиби червоний диплом одержав. Там не те що працювати нормальному екстрасенсу - дихати нічим!

З усіх населених пунктів нашого району той, з червоним дипломом, старанно обминав саме Великі Колоди. Бо попри довжелезну бороду і таке ж волосся, в нашому селі його могли б опізнати як Вітю Пальчика, котрого вигнали зі школи після восьмого класу і він у колгоспі корів пас. Потім десь щез, кажуть - того року в армії недобір був, то його замели в будівельний батальйон. І от на тобі - виринув! Екстрасенс!

Привезли Вітю, як велике цабе, на начальниковій “Волзі”, він до своєї бороди ще й чорні окуляри начепив - і з машини не вийшов. Каже, для чистоти цього… як його? Чи то зондування, чи то ще якось? А сам зирка перелякано на всі боки, щоб його хтось із однокласників часом не впізнав.

Посидів отак, посопів, потім каже:

- Обстановка зрозуміла. Шукайте жінку з чорною аурою і поганою кармою. Вона йому чакру пробила. Навиліт.

Начальник міліції усе по-своєму зрозумів:

- Перебрати всіх брюнеток і об’єктивки - мені на стіл!

А потім до сусіднього району в тамтешній ресторан. Зондування обмивати. Сміх та й годі! Всім, крім мого брата. Я вже сама до нього пішла. Кажу з порогу:

- Давай сюди пістолет, він у мене в сейфі полежить. Щоб хтось тут дурниць не наробив.

Бачу - не реагує. Тоді я весь офіс обійшла, в кожну щілину носа встромила, в усі шухляди зазирнула. В унітазі воду спустила. А потім до Олексія:

- Не зрозуміла! Хтось тут сачкує. Пройшло півдня, а у тебе жодної брюнетки.

Посміхнувся нарешті! Далі можна нормально говорити.

- Братику, прорвемося! Давай просто посидимо, подумаємо. Без усієї цієї чортівні з аурами і Вітею Пальчиком.

- Ага, ти теж його пізнала?

- Ще б не пізнати! Він нам із Галею у п’ятому класі косички разом зв’язав. А ми йому за комір - ягід шипшини роздушених напхали! Півдня чухався!

- Хто б отій журналісточці шипшини насипав? І не за комір! Такого понаписувала, ще й Гонгадзе нащось приплела. Де та Тараща, а де наші Великі Колоди!

- Олексію, не відволікайся. Якщо всю полову відсіяти, то що залишиться?

- Що залишиться… Те, що й було. Мотив самогубства.

- А не вбивства?

- Та кому він потрібен - убивати його! До чого тут боротьба з режимом? Якби дуже комусь припекло, то вбили б, закопали і напису не написали. Шукай вітру в полі. А от налякати, та ще й так, що він сам у зашморг полізе - могли.

- Хто? Ми ж не в Києві. Мафії у нас немає. Хіба що ті, котрі машини на трасі грабують.

- Теж мені - мафія. Пов’язали вже їх усіх. Школярі з Зозова. От же село! Дев’яносто п’ять відсотків злочинності по району і двадцять по області.

- Ти, братику, за статистику не ховайся, а мене послухай. Не знаю, чому там тебе в міліцейській школі вчили, але доведеться тобі добряче попобігати. І не сліди шукати, а людей розпитувати.

- Питав. Нічого не пам’ятають. Навіть, коли востаннє бачили.

- Не може такого бути. У нас, хвалити Бога, ще не місто. То там людина у квартирі півроку мертва лежить,